Перейти до вмісту

Сторінка:Федькович О. Ю. Вибір з творів (Скрентон, 1916).djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ
(Повісточка.)
 

 

Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, то й на папері не спишеш, такі вже хороші були сї два легінї. А до того ще як уберуть ся бувало у кармазин та в жировані порошницї, та стануть собі гостинцем гуляти, то дївчата як-раз усї у вікнах. “Що ти, дївко, там забула?” кричить мати на ввесь рот, а донечку мов приковав до вікна. “Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлю ся!”

А легінї наші мов не видять, що дївчата вянуть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д'горі, мов лицарі які, возьмуть ся поза шию, та сміють ся нищечком з бідних дївчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло яких 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зістрінеш ся з ними, то аж за очи вхопиш ся, так засияють!

Вечер дав Бог тихий та милий, сказано, клечальної недїлї. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво прохожалось гостинцями та сутками, а дївчата позбігались у громадки, та яли вишниками співати, щоби знаєте, легіням жалю завдати, а вже нїкому так, як сим двом, що як ходять, так ходять по при їх ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сияє по-над горами, по-над красними та високими нашими горами!

“Чого ти так засумував, Василю?” став один