ки ввійшла до нас в кімнату Зофія Семенівна, чи ви тут? Чи не бачив я вас межи гостями Катерини Іванівни? Він відкликав мене в тій ціли до вікна і там нишком запитав. Значить, йому конечно треба було, щоб тут були ви! Се так, се все так!
Лужин мовчав і згірдно усміхався. Однакож він був дуже блідий. Здавалось, що він обдумував, як би йому викрутитись. Може бути він би радо кинув усе і вийшов, тільки в отсю хвилю се було майже неможливе; се значило просто признати справедливість виведених против него обвинень і признатись до того, що він дійсно оклеветав Зофію Семенівну. Крім того ще і публика, і так вже напитками підохочена, надто вже ворушилась. Провіянтський, хоч впрочім і не усе розумів, все-ж таки кричав більше всіх і предкладав деякі вельми неприємні для Лужина міри. Але були і не пяні; зійшлись і зібрались із всіх кімнат. Всі три Полячки страшенно горячились і ревіли до него безнастанно: „панє лайдаку!” при чім бурмотіли ще якісь грізьби по польськи.
Зоня слухала з напруженням, але якось начеб також не все розуміла, дослівно мов би прокидалась з памороки. Вона тільки не спускала очей своїх з Раскольнікова, відчуваючи, що в нім цілий її захіст. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала і була, здавалось, в страшнім обезсиленню. Дурнійше всіх стояла Амалія Іванівна, роззявивши рот і мов би нічого не понимаючи. Вона лиш зміркувала, що Петро Петрович якось злапався.
Раскольніков попробував знову говорити, тільки йому вже не дали докінчити: всі кричали і тиснулись коло Лужина з наругами і грізьбами. Все-ж таки Петро Петрович не піддався. Видячи, що вже справа щодо обвинення Зоні дочиста програна, він просто чіпився зухвальства:
— Звиніть, панове, будьте ласкаві, не душіться, дайте перейти! — говорив він, перетискаючись крізь товпу. — Зробіть ласку, не грозіть: впевняю вас, що нічого не буде, нічого не зробите; я не з трусливих, а противно ви таки, панове, відповісьте, що насиллям прикрили кримінальну справу. Злодійка викрита, я буду переслідувати. В суді не так сліпі і… не пяні, і не повірять двом явним безбожникам, ворохобникам і вільнодумцям, що обвиняють мене з особистої мести за те, до чого самі вони в дурноті своїй признаються… Так, панове, позвольте!
