свобідно знятися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де сховалося щастя. Його гарячий, важкий віддих здіймається перед ним, мов хмара, і затемнює його погляд. Його залізні, сильні мускули м'якнуть, стають звичайним людським тілом, хоть утоми ще в них не чує. Він летить безупину. Околиці мигають перед ним, мов образки, ріки блискають, мов перлові шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в цій скаженій погоні.
— Щастя, де ти? Куди ти сховалося? Ти ж віддалося мені, ти моє!… — кричить він, але відповіді нема.
Мряка, він кидається у мряку, мов блискавка. Холод, — він розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залізо. Дерева хиляться, куди він пройде, трави в'януть, цвіти перегоряють на вугіль. Але він не питає, він летить далі, він знає, що мусить дігнати щастя!
— Стійте, пречудові привиди! — кричить він, знемагаючи.
Жар його почав остигати, в тілі чутна утома, в крові холод.
— Стій, щастя! Ти ж моє!
І воно стало. З густої памороки виринає країна — хороша, блискуча, зелена. Де він бачив таку країну? Це не та, де вперед заблисло його щастя. Це не та лагідна, люба ясність, не те синє небо, не ті рожеві гори, не ті цвіти пахущі. Тут небо ціле горюче, червоне, мов луна безмірного пожару. Тут гір нема, тільки море зелені темної, твердої, гострої, а береги того моря то густа паморока, що хмарою здіймається над лісом високого, гінкого бадилля. Тут дібров нема, лиш одинокі групи високих стрімких пальм з вінцями широкого листя, що хитається у повітрі власною силою, мов крила вітряка. І потоків сріблистих тут нема, тільки далеко десь чути шум водопаду, а в гущавині бадилля скімлять тигри та ричать носороги. Де він бачив, де він бачив цю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тій горючій землі, по тім гострім, тернистім листі? І запаху любого не чути, тільки вогкі повіви гнилизни. Де він? Куди занесла його скажена погоня за щастям?
Тривожними, дрижачими ногами ступив кілька кроків наперед. Чу! Шарудіння між високою травою! Це переполошена його приходом ґазеля зірвалася зо сну, зручними скоками погнала далі і щезла. Але Герман уже не думає, не нагадує собі, де він. Якась дивна сила здавлює його думки.
