Голова не міг би очима јого ззів; та гльане — Чіпка јак огонь…
— Накидајте на јого арканом! кричить голова, штовхајучи соцьких… Вјажіть јого, бугаја дикого!…
— Ось ну-ну! грізно гльанувши, та зложивши кулаки, каже Чіпка. Ось попробуј… От, тобі — хрест; — голова на вјазах не всидить! За шчо ти мене вјажеш, га? Хто бачив, шчо ја крав, або вбив кого?… Коли в волость треба, — скажи… Ја сам піду… Ти думајеш — страшна мені твоја волость? Куди ж пак!! Ходім… зараз ходім!
Та вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, шчо на полу була розіслана замість постелі, — першиј вијшов з хати… За ним слідом голова ј соцькі.
У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писарь з другими соцькими. Зібравши всіх до купи: голова поміркував з писарем, та ј позаперали јіх у чорну — поки пријіде становиј.
Мотрьа того лихого дньа прокинулась, шче тільки стало на світ благословитись. Шче все село спало, а вона прокинулась.
— О-ох! шчось мені не спитьсьа… так погано спала, так погано! Та сни такі не добрі верзлисьа, — хвалитьсьа бабі. — На серце наче хто камінь навернув…
— Та то воно від думок! утіша јіјі баба.
Мотрьа помолиласьа богу, умиласьа ј сіла за гребінь — сумна, зажурена.
Через годину, а може через дві, — сонце вже підньалосьа, — увіјшла в хату сусіда — Хіврьа Дмитренчиха. Поздоровкалась.
— Чували новину?
— Јаку?