звјазали… Подумај: шчо нам було робити?… Ми ј почали вибріхуватись, шчо буцім тікали з льаку… А старжина нас — у чорну… Оце тільки недавно випустив. Петро ж та Јаким пішли в Крутиј Јар, а ја оце зајшов за тобоју… А ти нас убивати збірајешсьа!… додавши жальу в голос, закінчив Лушньа.
— Ја вже чув таку пісньу… Ја вас добре знају! — мотнувши головоју, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.
— Так шчо ж — ти не віриш?… Нехај ја, де стоју, там і провальусьа! Хај мене свьата земльа пријме, коли не правда!… присьагавсьа Лушньа.
Чіпка мовчав, не озивавсьа; серце в јого одходило. Він думав: чи Лушньа каже правду, чи бреше?…
Лушньа брехав і бојавсьа не пробрехатись. Він чув, шчо Чіпка натьакнув, шчо јого бито: шчо б уже зовсім розжалобити товариша, він давај напірати на це.
— Чи вже б ми не радніші — тебе визволити?… Хіба нам не казано, јак тебе нівечили?… Та в нас серце кровју обливалосьа… Так шчо ж ти будеш робити, коли в заперті…?
— Чом же ви не рознесли чорнојі к бісовіј матері?… уже без серцьа, вступаје Чіпка в розмову.
— Еге… розвали јіјі! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж десьати чоловіка: та все один другого не видасть: здорові јак бугајі, а високі, јак верстви.
— Де ж Петро та Јаким? забувајучи, пита Чіпка. — У чорніј зосталисьа?
— Та кажу ж — пішли в Крутиј Јар погульати, бо тут страшно… А мене оце за тобоју послали…
— Ја не піду! одрубав Чіпка.
— Та ј ја, мабуть, такиј, шчо хај собі гульајуть сами — скорчив лазарьа Лушньа.
Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушньа обізвавсьа першиј:
— Пусти, будь-ласка, в хату, хоч погріјусьа, бо так
