Перейти до вмісту

Сторінка:Хуторна поезія.djvu/63

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Прийшла́ черга́ и нам про да́вні да́вна
Нови́м печку́рникам оповіда́ти.

 

 
Поткну́лись ми с твоі́ми репяха́ми,

Та в них оди́н хиба́ верблю́д смаку́е.

 

 
Шкода́ мали́х магна́тами ляка́ти,

Що кров людську́, мов упиря́ки, сса́ли.

 

 
Рего́чецця дітво́ра и з ранда́рства,

Що козакі́в держа́ло під пати́нком,

 

 
А по церква́х „на сла́вній Украі́ні“,

Мов по шинка́х, бряжча́ло таляра́ми.

 

 
Не йме вже ві́ри и кобза́рським спі́вам,

Що в них себе́ пъяни́ці прославля́ли,

 

 
Порі́завши люде́й трудя́щих, че́сних,

Або́ в яси́р попро́давши Тата́рам.

 
***
Нам со́ром, а тобі́, стара́, байду́же:

Ти все свое́ дрібні́й темно́ті пле́щеш.

 

 
Плещи́, бо світ не перебу́де ду́рнів,

Котрі́ таки́х казо́к охо́чі слу́хать.

 

 
Тума́нити люде́й ти й не хоті́ла б,

Та се така́ твоя́ брехли́ва пра́вда.