цей туман — краса: в Шекспіра він усюди. Французька ясність мусить перейти цю хмару, не розвіюючи її. Иноді переклад мусить розплистися як щось невловиме. Якась хвиля заносить тривогу до Шекспірової меланхолії і свідчить про північне. Особливо Гамлет має невиразність, неясність. Коли йому це забрати, — це означало би вбити Гамлета, Його огортає густий туман. Доточно означити Гамлета — це все одно, що його знищити». Треба, й це дуже важно, щоб переклад не був більше конденсований, як оригінал. Шекспір не хоче, щоб його перекладали як Таціта».
Одначе був такий український перекладач, що спробував Шекспіра як Таціта, до слова, перекладати (Павло Свій, «Нива» галицька 1865 р.).
Встріхнувсь як переступник на голос апелю
Страшенно. Чував я, що півень, той
Трубач ранок ознаймующий, своїм
Чутним, страшним голосом пробуджає
Бога дня, і на цей знак кожний дух…
— мабуть, що годі, буде, доволі. У Куліша це саме виглядає так:
І затрусилося тоді, як грішник
Від призову страшного. Чув нераз я,
Що півень, сей трубайло ранній, будить
Дневного бога, і по його гаслу
Дух неприкаянний, що блудить в морі,
Чи то в огні, в землі або в повітрі,
Втікає до свого притулку; правду ж
Нам запевняє те, що ми бачили.
У Михайла Старицького:
А здрігнувсь він, мов злочинець лютий
Від страшного поклику. Чував я,
Ніби півень, цей ранковий сурмач,
Своїм криком голосним, горластим
Розбужа денного бога з сону,
Й на те гасло вся нечиста сила,
Де б на той час не була — чи в морі,
Чи в огні, чи на землі, чи в вітрі —
Мерщій никне по таємних сховах:
Як оце ми й бачили тут зараз.
У Старицького на два рядки більше, зміст і характер один, односкладових слів у Старицького більше, що всякій мові
