личким народом. В округ нього двірські церемонії; традиция поклонів в „чотири погибели“ з двайцять шістьма „колїноприклоненїями“ і всякими звичаями дворів колишнїх великих імператорів — заховала ся непорочною аж до наших часів.
А прецїнь той монарх анї не мстивий, анї не кровожадний. Коли навіть випаде кого вигнати з краю (бо таке часом лучає ся), то зробить се делїкатно, шануючи нещасливу людину.
Ось вам примір!
Якось недавно один грач мав „Pech-а“ і попав в таку злобу, що обидив князя. Очивидно його вигнали з краю безпроволочно. Може який місяць кружляв нещасний довкола страченого раю, бояв ся меча архангела, по нашому — жандармського баґнета. Але таки не видержав; одної гарної днини переступив границю держави, за трийцять секунд був в центрі краю і притьмом до касина! Та за хвильку вже знайшов ся коло нього урядник.
— Pardon! панцю! Адже ви вигнані?“
— Безперечно… для того я від'їзджаю найблизшим поїздом.
— А так! ну, то все в порядку… Прошу, розгостїть ся!
Тепер приходить вигнанець що тижня; кождого тижня той сам урядник запитує так само, а він так само відповідає. Чи можна-ж ще більше лагідно інтерпретувати закон?
Та перед кількома роками лучив ся тяжкий випадок, якого ще не бувало — убійство жінки.
Оден пан, таки горожанин з Монака, а не з тих заграничних вітрогонів, що їх тілько тут крутить ся, чоловік жонатий — в приступі роз-