відповідав: „Так, панї Гавзер“. Його гадки, як здавалось, були далеко, а на спокійнім лици не видно було нїякого вражіня.
І так вони доїхали до озера Доб, котрого довга, замерзла поверхня простягала ся в глубину долин. На право видно було Даубенгорн з його чорними, високими та острими скалами, а побіч нього величезні морени Лємернського ледівця, що підносив ся понад Вільштрубель. Коли вони наближились до проходу Жемі, де починав ся спуск на Льоеш, вони побачили нараз цїлий безмірний горізонт валїйських Альп, від котрих віддїляла їх глубока і широка долина Рону.
З далека видно було цїлу громаду верхів білих, нерівних, плескатих або гострих, що блистїли на сонци: дворогий Мішабель, грубий і масівний Вісгорн, тяжкий Брунеґгорн, високу й страшну піраміду Сервен, того убійника людського, і Дан-Блянш, сю чепурну велитенку.
Опісля вони побачили під ногами, у величезній прогалинї, на днї страшного проваля село Льоеш, а його доми виглядали як зерна піску розсипані у сїй великаньській прогалинї, котру кінчить і замикає прохід Жемі, що вітворяє ся дальше в сторону Рону.
Мул задержав ся на краю стежки, що йшла зиґзаґом вздовж стрімкої гори чудно і фантастично аж до самого сїльця, майже невидного у її стіп. Жінки скочили в сьнїг. Оба старі здогонили їх.
— Отже, сказав батько Гаузер, бувайте здорові і не тратьте відваги, до побаченя на другий рік, приятелї.
Батько Гарі повторив: „На другий рік“. І вони поцїлувались. З черги й мама Гаузер
