Но̂чь. Звѣзды горятъ та мигкотятъ надъ соннымъ Бориславомъ. Холодно. Воздухъ прочистивъ ся, прояснивъ ся, — гень на далекихъ Тустано̂вскихъ пастѣвникахъ залягала мрака. Горы дрѣмаютъ въ тѣни, кро̂зь величну тишу, не перерывану гаморомъ людскои недолѣ, чути то̂лько глухи̂ неясни̂ прорывы якогось глубокого, таємного шуму, мовь дыханє спячои природы.
Германъ спавъ твердымъ сномъ, уколысаный не такъ супокоємъ думокъ або утомою по дневно̂й праци, якъ радше сытою вечерею, котру залявъ порядною порцією ро̂жнихъ упоюючихъ напитко̂въ. Германъ не любивъ упивати ся, — але нынѣ прецѣнь треба було покрѣпити свою силу, треба запити щасливу нахо̂дку новои матки, треба впрочѣмъ »заморити червяка«, що безъ перервы вивъ ся въ єго внутрѣ, безъ перервы шпѣвъ и прожиравъ єго супоко̂й. Сѣдаючи до вечерѣ о̂нъ почувъ якусь таку спрагу, що тяжко єму навѣть було до̂ждати ся, поки служниця не поприносила наладжени̂ зъ Дрогобича бутельки зъ виномъ та ро̂жними ликерами. Чимъ бо̂льше Германъ пивъ, чимъ швидше грала въ нѣмъ кровь, чимъ скорше шибали ро̂жни̂ думки, — тымъ бо̂льше чувъ потребу нового жару, забутя, росплыненя въ нѣчо, — щобъ то̂лько те росплыненє було любе, лаго̂дне,
