Кіз своїх далі жену… А ця? поглянь бо на неї:
Двох на горбі козенят у ліщині вона породила,
Так і лишила їх мертвими там, на камінні непліднім.
Часто це лихо мені — о моя сліпота та нерозум! —
Громом розбиті дуби на путі на моїй віщували;
Часто це горе гірке вороння накликало зловісне…
Але хто-ж бог твій і де він, скажи мені, Титире друже?
Титир:
В Римі Мій спас і заступник… ти знаєш, простець незвичайний,
Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок,
Де на базарах ми сир продавали і наші ягниці;
Думав я: пес, хоч і більший, у всьому подібний щенятам.
Нині я знаю, що Рим над містами підноситься всіми,
Як над кущами повзкої лози кипарис величавий.
Мелібей:
Що-ж так манило тебе до того величнього міста?
Титир:
Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос на старість посивів,
Взнав я принади її, — осяяла вік мій ледачий;
Зглянулась доля на мене, хоч довго прийшлось її ждати.
