Тарас Бульба (1937)/VI
| ◀ V | Тарас Бульба VI |
VII ▶ |
|
Андрій ледве посувався в темному й вузькому земляному коридорі, ідучи за татаркою й несучи на собі мішки хліба. — Скоро нам буде видно, — сказала провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила світильню. — І справді, темні земляні стіни почали помалу яснішати. Вони дійшли до невеликої площадки, де, здавалося, була каплиця, принаймні, до стіни був приставлений вузенький столик, як алтарний престол, і над ним видно було майже зовсім стертий, злинялий образ католицької мадони. Невеличка срібна лампадка, що висіла перед ним, ледве-ледве осяювала його. Татарка нахилились і підняла з землі зоставлену мідяну світильню на тонкій, високій ніжці, з висячими круг неї на ланцюжках щипцями, шпилем, щоб поправляти вогонь, і гасильцем. Взявши його, вона запалила вогнем від лампади. Світла побільшало, і вони, йдучи вкупі, то освітлюючись ясно вогнем, то накидаючись темною, як вугіль, тінню, нагадували собою картини Герардо della notte[1]. Свіже, кипуще здоров'ям і молодістю, прекрасне обличчя рицаря становило велику протилежність із змарнілим і блідим лицем його супутниці. Прохід дещо поширшав, так що Андрієві можна було трохи розправитись. Він з цікавістю розглядав ці земляні стіни, що нагадали йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, тут видно було заглибини в стінах, і стояли подекуди труни; місцями навіть траплялися просто людські кості, що од вогкості поробилися м'якими й розсипалися на борошно. Мабуть, і тут теж були святі люди і ховалися теж від мирських бур, горя й спокус. Вогкість місцями була дуже велика; під ногами їх інколи була зовсім вода. Андрій мусив часто спинятися, щоб дати відпочити своїй супутниці, до якої втома поверталася безнастанно. Невеличкий шматок хліба, проковтнутий нею, спричинив тільки біль у шлунку, одвиклому від їжі, і вона часто стояла без руху по кілька хвилин на одному місці.
Нарешті, перед ними показалися маленькі залізні двері. — Ну, слава богу, ми прийшли, — сказала слабим голосом татарка, звела була руку, щоб постукати, і не мала сили. Андрій замість неї ударив міцно в двері; почувся гук, який свідчив, що за дверима було велике просторище. Гук цей мінився, зустрівши, як здавалося, високе склепіння. Хвилини через дві забряжчали ключі, і хтось, здавалося, спускався сходами. Нарешті, двері одімкнулись, їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких сходах з ключами й свічкою в руках. Андрій мимоволі спинився, побачивши католицького ченця, що викликав таку ненавидну зневагу в козаках, які поводилися з ними ще нелюдськіше, ніж з євреями. Чернець теж трохи відступив назад, побачивши запорізького козака; та слово, невиразно мовлене татаркою, його заспокоїло. Він посвітив їм, замкнув за ними двері, звів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням манастирської церкви. Коло одного з алтарів, заставленого високими свічниками й свічками, стояв навколішках священик і тихо молився. Коло нього по обидва боки стояли теж навколішках двоє молодих клірошан у лілових мантіях, з білими мережевими шемізетками, і з кадилами в руках. Він молився, щоб бог послав чудо: врятував місто, зміцнив занепадаючий дух, зіслав терпіння, прогнав спокусника, який нашіптує ремство й слабодухий, полохливий плач на земні нещастя. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішках, спершися і зовсім поклавши знеможені голови на спінки стільців та темних дерев'яних лавок, що стояли перед ними; кілька чоловік, притулившись до колон і пілястрів, на яких лежало бокове склепіння, сумно стояли теж навколішках. Вікно з колірними шибками, що було над алтарем, осяялося рожевим рум'янцем ранку, і впали від нього на підлогу блакитні, жовті й інших кольорів кружальця світла, освітивши раптом темну церкву. Весь алтар в своїй далекій заглибині показався враз у сяйві; кадильний дим спинився в повітрі райдужно освітленою хмарою. Андрій не без подиву дивився з свого темного кутка на чудо, створене світлом. В цей час величний рев органа сповнив раптом усю церкву; він ставав усе густіший і густіший, розростався, перейшов у важкий гуркіт грому і потім враз, обернувшись на небесну музику, понісся високо під склепінням співучими звуками, що нагадували тонкі дівочі голоси, і потім знов обернувся на густий рев і грім, і затих. І довго ще громовий гуркіт носився, тремтячи, під склепінням, і чудувався Андрій з напіврозкритим ротом величній музиці.
В цей час почув він, хтось смикнув його за полу жупана.
— Пора, — сказала татарка. Вони перейшли через церкву, не помічені ніким, і вийшли потім на майдан, що був перед нею. Зоря вже давно рум'яніла на небі: все сповіщало про схід сонця. Майдан, що мав квадратну фігуру, був зовсім порожній: на середині його ще зоставалися дерев'яні столики, свідчачи, що тут був ще тиждень, може, тому харчовий ринок. Вулиця, яких тоді не брукували, була просто засохла купа грязі. Майдан обступили кругом невеликі кам'яні й глиняні на один поверх доми з видними в стінах дерев'яними палями й стовпами на всю вишину стіни, навскіс перехрещені дерев'яними ж таки пов'язами, як взагалі будували доми тодішні обивателі, що можна бачити ще й по цей день у деяких місцях Литви й Польщі. Усі вони були накриті непомірно високими дахами, з силою слухових вікон та продухвин. По один бік, майже біля церкви, підносився вище за інші зовсім відмінний від інших будинок, — мабуть, городовий магістрат або якесь урядове місце. Він був на два поверхи, і над ним зверху надбудований був у дві арки бельведер, де стояв вартовий; великий циферблат дзигарів врізаний був у дах. Майдан здавався мертвим; але Андрієві почувся якийсь легкий стогін. Роздивляючись, він помітив на другому його боці групу з двох-трьох чоловік, що лежали майже без ніякого руху на землі. Він втупив очі уважніше, щоб розглядіти, чи поснулі то були, чи померлі, і в цей час наткнувся на щось, що лежало коло його ніг. Це було мертве тіло жінки, видимо єврейки. Здавалося, вона була ще молода, хоч у спотворених, виснажених рисах і не можна було того бачити. На голові в неї була червона шовкова хустка; перли чи буси двома рядами прикрашали її наушники; два-три довгих, усі в кучериках, пасма випадали спід них на її висохлу шию з напнутими жилами. Біля неї лежало немовлятко, судорожно схопившись рукою за суху грудь її і скрутивши її своїми пальцями від мимовільної злості, коли не знайшло в ній молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки з живота його, то тихо опускався й піднімався, можна було гадати, що воно ще не вмерло або принаймні ще тільки мало віддати останній дух. Вони завернули у вулицю, і раптом їх спинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія дорогоцінну ношу, кинувся на нього, як тигр, і вчепився в нього, кричачи: „хліба!“ Та сили не було в нього, рівної шаленству. Андрій відштовхнув його: він покотився на землю. З жалості Андрій жбурнув йому одну хлібину, на яку той кинувся, мов скажений собака, згриз, скусав її і тут таки на вулиці в страшних корчах сконав, бо давно відвик споживати їжу. Майже на кожному ступені вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши мук в домах, багато навмисне вибігли на вулицю: чи не пошлеться в повітрі чогось, що живить сили. Коло воріт одного дома сиділа стара жінка, і не можна було сказати, чи заснула вона, чи вмерла, а чи просто забулася; принаймні вона вже не чула й не бачила нічого і, спустивши голову на груди, сиділа нерухомо все на одному місці. З даху іншого дома висіло вниз, на мотузяній петлі, витягнуте і зсохле тіло: бідолаха не міг витерпіти до краю страждань голоду і схотів краще самохітною стратою прискорити кінець свій.
Побачивши ці разючі свідоцтва голоду, Андрій не втерпів, щоб не спитатися в татарки: — Невже вони зовсім не знайшли, чим піддержати життя? коли приходить людині остання скрута, тоді нема що робити, мусить вона їсти те, чим доти гидувала: вона може їсти ті тварини, які заборонені законом, все може піти тоді на їжу.
— Усе поїли, — сказала татарка, — всю худобу: ні коня, ні собаки, ні навіть миші не знайдеш в цілому місті. У нас у місті ніколи не бувало ніяких запасів; усе привозилося з сіл.
— То як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще гадаєте оборонити місто?— Та, може, воєвода й здав би його, але вчора вранці полковник, що в Буджанах, пустив у місто яструба з запискою, щоб не віддавали міста: що він іде на допомогу з полком, але жде тільки другого полковника, щоб іти обом разом. І тепер кожної хвилини сподіваються їх… Але ось ми прийшли додому.
Андрій уже здалека бачив дім, не схожий на інші і, як здавалося, будований якимсь архітектором італійським: він був складений з гарної тонкої цегли, на два поверхи. Вікна нижнього поверху обведені були високо випнутими гранітними карнизами; верхній поверх був весь з невеликих арок, що утворювали галерею; між ними було видно грати з гербами; на ріжках дома теж були герби. Надвірні широкі сходи з фарбованої цегли спускалися на самий майдан. Внизу сходів сиділо по одному вартовому, що мальовничо й симетрично держалися одною рукою за алебарди, які стояли коло них, а другою підпирали схилені свої голови і, здавалося, таким чином більше схожі були на статуї, ніж на живі істоти. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були байдужі до всього; вони не звернули уваги навіть на те, хто йшов сходами. Наверху сходів вони знайшли багато вбраного, всього з ніг до голови озброєного вояка, що держав у руці молитовник. Він звів був на них стомлені очі, але татарка сказала йому одне слово, і він спустив їх знов на розгорнуті сторінки свого молитовника. Вони ступили в першу кімнату, досить простору, що правила за приймальню чи просто прихожу; вона була вся повна сидячих в різних позах попід стінами солдатів, слуг, псарів, виночерпіїв та іншої двірні, потрібної для показу сану польського вельможі як військового, так і володаря власних маєтків. Чути було чад погаслої свічки; дві інші ще горіли у двох величезних, майже в людський зріст, свічниках, які стояли посередині, дарма що вже давно в гратчасте широке вікно дивився ранок. Андрій уже хотів був іти прямо в широкі дубові двері, прикрашені гербом і силою різьблених окрас, але татарка смикнула його за рукав і вказала на маленькі двері в боковій стіні. Ними вийшли вони в коридор і потім у кімнату, якої він не міг добре розглядіти. Світло, проходячи крізь щілину віконниці, торкнуло дещо: малинову завісу, золочений карниз і живопис на стіні. Татарка сказала Андрієві зостатися тут і відчинила двері до іншої кімнати, звідки блиснуло світло вогню. Він почув шепіт і тихий голос, від якого все затремтіло в ньому. Він бачив крізь розчинені двері, як майнула швидко струнка жіноча постать з довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала, щоб він увійшов. Він не тямив, як увійшов, і як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіло дві свічки, лампадка тихо світилась перед образом; під ним стояв високий столик, за звичаєм католицьким, із приступками, щоб схиляти коліна під час молитви. Але не того шукали очі його. Він повернувся в другий бік і побачив жінку, що, здавалося, застигла й закам'яніла в якомусь швидкому русі. Здавалося, немов би вся постать її хотіла кинутись до нього і враз спинилася. І він теж стояв вражений перед нею. Не такою мріяв він її бачити; це була не вона, не та, яку він знав перше; нічого не було в ній схожого на ту; але вдвоє прекрасніша й чудесніша була вона тепер, ніж перше: тоді було в ній щось недокінчене, недовершене; тепер це був твір, якому художник дав останній удар пензля. То була чарівна, легковажна дівчина; ця була красуня, жінка у всій розквітлій красі своїй. Повне почуття світилося в її зведених очах, не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли в них висохнути і оповили їх блискучою вільгою, що проймала душу; груди, шия й плечі вмістилися в ті прекрасні границі, які призначені цілком розвиненій красі; волосся, що перше розпадалося легкими кучерями по обличчю її, тепер обернулося в густу розкішну косу, частина якої була підібрана, а частина розкидалась по всій довжині руки і тонким, довгим, прекрасно зігнутим волоссям падала на груди: здавалося, всі до одної змінилися риси її. Даремно силкувався він відшукати в них бодай одну з тих, які носилися в його пам'яті, — ні одної. Хоч яка велика була її блідість, але вона не потьмаряла чудесної краси її, навпаки, здавалося, начебто додала їй чогось поривчастого, невідпорно-переможного. І відчув Андрій у своїй душі побожний острах, і став нерухомим перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена видом козака, що представ у всій красі й силі юнацької мужності, що, здавалося, і в самій нерухомості своїх членів уже виявив невимушену вільність рухів; ясною твердістю блищало око його, смілою дугою вигнулася оксамитна брова, загоріла щока сяяла всією яскравістю незайманого вогню, і, як шовк, лиснів молодий чорний вус.
— Ні, не в силі я нічим подякувати тобі, великодушний рицарю, — сказала вона, і весь коливався срібний звук її голосу. — Один бог може віддячити тобі, не мені, слабій жінці… — Вона спустила вниз свої очі; прекрасними, сніговими півкругами насунулись на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями; нахилилося все чудесне лице її, і тонкий рум'янець відтінив його знизу. Нічого не знав сказати на це Андрій; він хотів би висловити все, що тільки було на душі, — і не міг. Відчув він, щось загородило йому уста; звук відібрався в слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та бойовому кочовому житті, відповідати на такі речі, і обурився на свою козацьку натуру.
В цей час увійшла в кімнату татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений рицарем хліб та їжу, несла їх на золотім блюді і поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знемогу й безсилля висловити почуття, які охопили її, був більш приступний Андрієві, ніж усі речі. Його душі враз стало легко; здавалося, все розв'язалось у нього. Все, що доти здержувалося якоюсь важкою уздою, тепер відчуло себе на свободі, на волі, і вже хотіло вилитися невтримними потоками слів. Аж раптом красуня, обернувшись до татарки, турботно спитала: — А мати? ти однесла їй?
— Вона спить.
— А батькові?
— Однесла; він сказав, що прийде сам дякувати рицареві.
Вона взяла хліб і піднесла його до рота. Андрій приник духом і тільки дивився, як вона ламала його блискучими пальцями своїми і їла; і раптом згадав про божевільного від голоду, який сконав перед очима його, ковтнувши шматок хліба. Він зблід і, схопивши її за руку, закричав: — Годі! Не їж більше! Ти так довго не їла, тобі хліб буде тепер як отрута. — І вона опустила тут же свою руку; поклала хліб на блюдо і, як покірна дитина, дивилася йому в вічі. І нехай би виявило чиєнебудь слово… та не гідні виявити ні різець, ні пензель, ні високомогутнє слово того, що бачиться іноді в очах дівчини, а ні того зворушливого почуття, яким охоплюється той, хто дивиться в такі очі дівчини.
— Царице! — вигукнув Андрій, повний і сердечних, і душевних, і всяких поривань: — що тобі треба, чого ти хочеш, звели мені! загадай мені службу, найнеможливішу, яка тільки є на світі — я полечу робити її! Скажи мені зробити те, чого не в силі зробити ні одна людина, — я зроблю, я згублю себе… Згублю, згублю! І згубити себе для тебе, присягаюся святим хрестом, мені так солодко… але несила сказати того! У мене три хутори, половина табунів батьківських мої, все, що принесла батькові мати моя, що навіть від нього ховає вона, — все моє! Такої ні в кого немає тепер у козаків наших зброї, як у мене: за саме руків'я моєї шаблі дають мені найкращий табун і три тисячі овець. І всього того зречуся, кину, відсахнусь, спалю, потоплю, коли тільки ти вимовиш одне слово, або хоч тільки моргнеш своєю тонкою, чорною бровою! але знаю, що, може, плету дурниці, і не до речі, і не до ладу все це сюди, що не мені, який прожив життя у бурсі та на Запоріжжі, говорити так, як ведеться говорити там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого серед вельможного рицарства. Бачу, що ти інше створіння бога, ніж усі ми, і далеко до тебе всім іншим боярським жінкам та дочкам-паннам. Ми не гідні бути твоїми рабами, тільки небесні ангели можуть служити тобі!
З усе більшим подивом, вся обернувшись у слух, не пропустивши ні одного слова, слухала панна щиру сердечну мову, в якій, наче в дзеркалі, відбивалася молода, повна сили душа, і кожне просте слово цієї мови, вимовлене голосом, що виходив прямо з дна його серця, повите було в силу. І подалося вперед усе прекрасне лице її, відкинула вона далеко назад докучливе волосся, відкрила уста і довго дивилася з відкритими устами; потім хотіла щось сказати і раптом спинилася і згадала, що іншим призначенням ведеться рицар, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що страшні запорожці, які обложили місто, що на люту смерть роковані всі вони з своїм містом… І очі її раптом стали повні сліз; швиденько вона схопила хустку, шовками шиту, накинула собі на обличчя її, і хустка за хвилину стала вся мокра; і довго сиділа вона, закинувши назад свою прекрасну голову, затиснувши сніжнобілими зубами свою прекрасну нижню губу, наче б раптом почувши якийсь укус отрутного гада, і не приймаючи з обличчя хустки, щоб не бачив він невимовного її смутку.
— Скажи мені одне слово! — промовив Андрій і взяв її за атласну руку. Іскристий вогонь пробіг по жилах його від цього дотику, і тис він руку, що лежала безчула в руці його.
Але вона мовчала і не приймала хустки від обличчя свого і зоставалася нерухома.
— Чого ж ти така сумна? скажи мені, чого ти така сумна?
Кинула геть від себе вона хустку, відгорнула довге волосся коси своєї, що налазило на очі, і вся розлилася в жалібних речах, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, подібно, як вітер, знявшись прекрасного вечора, пробіжить раптом по густій хащі надводного очерету, — зашелестять, забринять і понесуться раптом журливо-тонкі звуки, і ловить їх з незрозумілим смутком, спинившись, подорожній, не чуючи ні гаснучого вечора, ні плину веселих пісень народу, що бреде з польових робіт та жнив, ні далекого торохтіння їдучого десь воза.
— Чи не гідна я довічних жалів? чи не нещасна мати, що породила мене на світ? чи не гірке безталання припало в уділ мені? чи не лютий ти кат мій, моя доле жорстока? Всіх ти привела до ніг мені: найкращих шляхтичів з усього шляхетства, найбагатших панів, графів та іноземних баронів і весь, який є, цвіт нашого рицарства. Всім їм було вільно кохати мене, і за велике добро кожен з них мав би це. Рукою б тільки махнути мені, і всякий з них, найвродливіший, найпрекрасніший лицем і родом, став би моїм чоловіком. І ні до одного з них не причарувала ти мого серця, моя доля жорстока, а причарувала моє серце, мимо кращих вітязів землі нашої, до чужинця, до ворога нашого. За що ж ти, пречиста божа мати, за які гріхи, за які тяжкі лиходійства так невблаганно й нещадно караєш мене? В достатках і розкошах минали дні мої; найкращі дорогі страви й солодкі вина були мені їжею. І на що все це було? до чого воно все було? чи до того, щоб, нарешті, вмерти лютою смертю, якою не вмирає останній жебрак у королівстві? І мало того, що засуджена я на таку страшну долю, мало того, що перед кінцем своїм мушу бачити, як будуть умирати в нестерпучих муках батько й мати, для врятування яких двадцять разів готова я була б віддати життя своє, мало цього; треба, щоб перед кінцем своїм мені довелося побачити й почути слова і кохання, якого не бачила я. Треба, щоб він речами своїми розшматував моє серце, щоб гіркий мій уділ був ще гірший, щоб ще жалкіше було мені мого молодого життя, щоб ще страшнішою здавалася мені смерть моя, і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, жорстока доле моя, і тобі, прости мою провину, свята божа мати!
І коли затихла вона, безнадійне, безнадійне почуття відбилося на лиці її; болючим смутком заговорила кожна риса його, і все, від сумнопониклого лоба та спущених очей до сліз, застиглих і засохлих на тихо-пломеніючих щоках її, все, здавалося, говорило: „Нема щастя на лиці цьому!“
— Не чувано в світі, не можна, не бути тому, — казав Андрій, — щоб найвродливіша й найкраща з жінок прийняла такий гіркий уділ, коли вона народжена на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилилося все, що є найкращого в світі. Ні, ти не вмреш, не тобі вмирати, присягаюся моїм народженням і всім, що мені миле в світі, ти не вмреш! Коли ж випаде вже так, і нічим, ні силою, ні молитвою, ні мужністю, не можна буде одвернути гіркої долі, то ми вмремо разом, і перше я умру, умру перед тобою, коло твоїх прекрасних колін, і хіба вже мертвого мене розлучать з тобою.
— Не мани, рицарю, і себе, і мене, — казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю: — знаю, і на велике своє горе, надто добре, що тобі не можна кохати мене, і знаю я, який обов'язок і заповіт твій: тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, — а ми вороги тобі.
— А що мені батько, товариші й вітчизна? — сказав Андрій, стріпонувши хутко головою і випрямивши весь рівний, як надрічковий осокір, стан свій. — Так коли ж так, так ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — повторив він тим самим голосом, додавши до цього той рух руки, з яким пругкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для іншого. — Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її вітчизною? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе, вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подивлюся — нехай хто з козаків вирве її звідти! І все, що тільки є, продам, віддам, згублю за таку вітчизну!
На мить остовпівши, як прекрасна статуя, дивилась вона йому в вічі і враз заридала, і з дивною жіночою поривчастістю, на яку буває здатна тільки сама нерозважно-великодушна жінка, створена на прекрасний сердечний рух, кинулась вона до нього на шию, обхопивши його снігоподібними дивними руками, і заридала. В цей час почулися на вулиці неясні крики, в супроводі трубних і літаврних звуків; але він не чув їх; він чув тільки, як чудові уста обвівали його запашним теплом свого дихання, як сльози її текли струмками до нього на лице, і пахуще її волосся, спустившись все з голови, обплутало його всього своїм теплим і блискучим шовком.
В цей час вбігла до них з радісним криком татарка: — Врятовані, врятовані! — кричала вона, не тямлячи себе. — Наші увійшли до міста, привезли хліба, пшона, борошна і зв'язаних запорожців. — Але не чув ніхто з них, як „наші“ увійшли до міста, що привезли з собою та яких зв'язали запорожців. Повний не на землі навіюваних почувань, Андрій поцілував у ції запашні уста, що припали до щоки його, і не безвідмовні були запашні уста. Вони озвалися тим же, і в цьому обопільно-злитому поцілункові відчулося те, що один тільки раз у житті дається почути людині.
І загинув козак! пропав для всього козацького рицарства! не бачити йому більше ні Запоріжжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви божої. Україні теж не бачити найхоробрішого з своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни і прокляне і день і годину, в яку породив на ганьбу собі такого сина.
——————
- ↑ Герард Гонтгорст (1592–1662) — голландський художник; він любив малювати ніч, речі, освітлені свічками й факелами, тому й прозваний був della notte (нічний).