XX
По своїй келії тюремній,
Тісній, брудній, вогкій і темній
Пан, ледве дишучи, ходив.
І гнів і жаль його душив,
Вікно ґратоване високо,
Немов підсліпувате око,
Гляділо скоса у тюрму,
І рай зборонений, прекрасний —
Світ білий, сонця розблиск ясний
І лазуровий звід йому
Являло, мучило й дразнило,
Гадючим мов жалом жалило…
І сам серед чотирьох стін
Ходив, мов звір у клітці бився,
То кляв, то Богові молився,
То всею груддю кашляв він.
Мій Боже милий, що з ним сталось!
За тих от кільканадцять днів
І половини не осталось
З давнього пана. Помарнів,
Насовивсь, бігає очима
Довкола, весь їх блиск погас,
Чоло глибокая морщина
Розбороздила, раз-у-раз
Покашлює і навіть кров'ю
Плює. „Це він, як перший час
Сюди прийшов — оповідали
Тюремні ключники мені, —
То ніби свому безголов'ю
Сам вірить не хотів. А далі
Як схопився, то по стіні
Трохи не дерся, та кричав,
Все вколо себе бив, ламав,
І товк о двері головою,
І арештантською їдою
Нам всім на голови шпурляв.
Три дні не їв, не спав три ночі,
І все до старости просився,
А староста і чуть не хоче
Про нього: саме виносився
До Львова. Присмирнів потому
Наш пан, і їсти вже почав,
Лиш довго по ночах не спав
І нас під милий Біг благав
Донести вість йому із дому.
„Та нам комісар заказав
З ним говорити. Що й казати,
Що й келію йому добрав, —
Поганшої не міг добрати…
А ще до того приказав
Лиш раз на день, та й то смерком
Його на прохід випускати“.
От вже і нині вечоріє,
Ось ключник забряжчав замком.
„На прохід!“ — крикнув. Пан поспішно
Взяв шапку й вийшов. „Як він сміє —
Шептав в нетямі — клятий шваб,
Як сміє він мене держати
Без суду й слідства? І чи вічно
Держатиме? Чом не чувати
Нічого з дому? Я ослаб,
Це байка, але жінка! Боже!
Хто знає, цей поганець може
Хлопів підбурив, з мого дому
Лиш пожарище, а вона
Недужа, в муках десь кона?..
О, скоро так, то буде й твому
Життю кінець, ти сотона[1]!“
Тяжкі ті, невідступні мислі
Його пекли і гнали й тисли,
І він, затисши кулаки,
Біг, мов безумний, по надвірку…
Аж глип! Іде комісар в фіртку,
За ним чотири гайдуки.
Комісар к ньому обернувся,
І їдовито усміхнувся…
Той сміх Мигуцького немов
Ножем у серце заколов.
І не чекаючи, що скаже
Комісар, він рванувсь ураз,
Комісара за грудь потряс
І крикнув: „Кровопійце! Враже!
Чи ще із тебе не досить?
Чи ще ти моїх мук не сит?
Коли не сит, так доконай же
Мене відразу!“ „Ґвальт! Рятуйте!“ —
Комісар крикнув, взад подався.
Тут пана гайдуки спіймали.
Він висапавсь і — засміявся.
„Го, го, Herr Schlachziz, не шартуйте,
От ви які! Ану там, чуйте,
Пан керкермайстер[2], Bank heraus“[3]!
Мигуцький зблід. „Це що значиться?
Я ж шляхтич!.. Ти би смів?… Я… я…“
„О, прошу, прошу не шуриться[4]!
Тепер в нас конституція!
І проти права й проти пука[5]
Всі рівні. Хльопці, legt ihn platt[6]!
Хай пан пізна, що то за штука!
Legt ihn, і всипте тватцять п'ять!“
І дармо пан пручавсь, кричав.
Прийшлось в конституційний час
Закоштувать того, чим сам
Колись так щедрий був для нас.
Встав, мов пришиблений, немов
Той труп блідий. Лиш з уст стиснутих
По крапельці стікала кров,
І кров'ю також налилися
Білки очей непевних, лютих.
Він звільна, к німцю підійшов,
І шепнув: „Ну, тепер молися!
Цього не подарую я, —
Це, швабе, буде смерть твоя!“
„Herr Schlachziz, пане топрочею,“ —
Спокійно німець відказав,
І головою похитав, —
„Gedenken Sie, was Sie da sprechen![7]
Це не кашіть, то є Verbrechen[8]
То є похроса! Ви своєю
Шляхецькою пихою сам
Сопі все лихо наропили!
Я ш тут то вас ішов в тій хвилі,
Шоп топру вість потати вам.
Ось тут у мене ваша пані
І кльопа, що пули піттані
У вас, — вони сюта прийшли
Са вас просити. Кльопа клюпа
Та топра, пане! Ваша пані
Мені роскасувала купа[9],
Як то вони їй помогли
У всім. Не міг я віткасати,
І йшов сюта, шов вам свій піль,
Свою сневаху тарувати.
Та тохо, шо ся тутка стало,
Я тарувати вам не міг.
Тут Ordnung[10] е отин тля всіх!
Ітіть ше, пане, геть віттіль
І сапувайте, шо пропало!“.
Та дивне диво! Ті слова,
Що сповіщали пану волю,
Не то що не втишили болю,
А мов збільшили; голова
Його схилилась, згасли іскри
В очах, а хід, недавно бистрий,
Зробивсь повільний. Мов зовсім
Утратив тямку й почування,
Зробивши кроків шість чи сім,
Він став, оглянувсь — і ридання
Нараз ним затрясло усім.
Чого він плакав? Чи лиш з болю,
Чи з того, що ішов на волю?
Чи смерть вже близьку прочував?
Чи зрушила запекле серце
Мужицька добрість, що їй перше
Через насилля не взнавав?..
Оттут моя кінчиться повість.
Що далі сталося — в двох словах
Скінчу. Запізно в пана совість
Порушилась. Грижа й тюрма
Його здоров'я підточила,
Так що заледве на ногах
Міг удержатися. Рішила
Лікарська рада, що нема
Рятунку, лиш в італьськім краю,
Під теплим небом. Що робить, —
Вже ж треба їхать, скоро рають!
Та відки грошей учинить?
Го, го, а від чого ж є жид
Услужний? Мошко наш не спить!
Як лиш учув, що панству гроші
Потрібні — духом прилетів…
(А як недавні нехороші
Часи були, то не являвся,
Але з злодіями змовлявся
І крадене в дворі добро
Скуповував у двораків).
От той то Юда підлизався,
Підсунув гроші і — перо,
А пан і сам не спам'ятався,
Як контракт з жидом підписав.
І поки жнива ще настали,
Пан з панею в Італью мчав.
Дітей кудись порозміщали,
Замкнули двір, а жид обняв
Село в оренду.
Вернула пані вже вдовою. — Рік минав,
Пан на чужині десь сконав.
Жила самітно, сумувала,
З людей ні з ким не розмовляла,
Лиш Мошко щиро припадав
Все коло неї і держав
Посесію. І ще пройшло
Літ кілька. Пані враз зібралась,
Не говорила, не прощалась
Ні з ким, і десь кудись помчалась,
І слід за нею замело.
А Мошко закупив село.
Січень і лютий, 1887.
|
