Святослав сон бачив вельми сумний:
«Сеї ночі в Києві на горах
Звечора мене-сьте одівали
(Так оповідає князь Великий)
Чорним ковром на столі тисовім.
Другі черпали вино ми синє,
Із отрутов змішане, а інші
Із порожньой половецькой тули
Сипали на лоно ми великі
Перли. І уже м'я зневажають,
Яко вмерлого, а злотоверхий
Двір мій вже пустий, уже без вкрівля.
Сумно бісові ворони грали
Цілу ніч від вечора до рана
Коло Пліснеська на оболоню
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| На те кажуть бояри князеві.
«Ой, вже, княже, ум туга посіла:
Бо оце два соколи злетіли
З золотого, отчого престола
Пошукать града Тьмутороканя,
Або з Дону шоломом напитись.
Ой, уже підтяті буйні крильця
У соколів поганців шаблями,
А самі они в залізних путах!»
Гей, на третій день чось сумно стало,
Пітьмою два сонця сл покрили,
Оба стовпи багряні погасли,
З ними й місяці вба молодії
Святослав і Олег тьмою вирились!
На Каялі, ріці половецькій,
Пітьма чорна степ-поле укрила;
Ой, по руській землі розпростерлись
Вороги, як леопардів стада:
Руську силу в море погрузили, —
А їх хани в гордості надулись!
Ой, вже ганьба взнеслася над хвалу,
Вже ся нужда піднесла над волю,
Уже кинувсь Див на руську землю!
Оце готські хорошії діви
Заспівали край синього моря
І, дзвонячи руським злотом, поють
Про владіння бісово на Русі
Та леліють пімсту Шарокана.
Але ми вже, дружино і браття,
Ми жадні потіхи та відради!
І тогда князь Святослав великий
Зронив слово із уст золотеє,
Із сльозами змішане, і вирік:
«О, мої братаньці молодії,
Ігорю і Всеволоде!
Ой, зарана землю половецьку
Зачали-сьте мечами цвілити,
А собі шукати чесной слави!
Та не побідили-сьте, погану
Кров не чесно ви-сьте проливали!
Правда, серця вашії хоробрі,
Наче сковані в жорстокій сталі,
Загартовані у богатирстві;
Але що ж мені ви натворили
Й моїй срібній сідині старечій?
Вже тепер я помочі не бачу
Навіть від багатого й сильного
І воївного мойого брата
Ярослава, що до битви водить
Чернігівських бувальців удалих,
Могутів, Татранів і Шельбирів,
Топчаків, Ревугів і Ольберів.
О, бо тії і без щитів навіть
З засапожниками побіджають
Самим криком своїм вражі полки,
Дзвонячи у прадідную славу.
Але ви сказали-сьте: «А що нам!
Ми самі мужаймось і борімся,
То самі й передню славу озьмем,
А і задньов самі ся поділим!»
А чи диво ж, браття, що старому
Тяжко ся помолодіти?.. Та ще тяжше,
Щоби молодий старим ставався!
«Коли сокіл в воздусі буяє,
То звисока птиці побиває,
Гнізда свого не дасть на обиду;
Але тому ми нещастю, княже,
Не зарадим, — в нівеч обернувся б
Труд наш, щоб поганців відперети!
Се Урим вже заняли половці,
Нарід стогне під ярмом поганих
Та кона під їх мечами. Вже їх
Владимир не оборонить: вкритий
Ранами цілий. Туга і тоска
Глібовому хороброму сину!..»
|
