„Санчо! — крикнув. — Де ти, Санчо?“
„Ось я, пане! — обізвався
Санчо Панса. — Ось я близько,
Та не можу помогти вам!“
„Що ж тобі, небоже Санчо?“
„Ой, якісь страшні поганці
Вхо̀пили мене й за ноги
Прив'язали до осла.
„На ослі сиджу, нещасний,
Та не можу з нього злізти!“
„Тихо, Санчо, — мовив лицар, —
Видно, чари це якісь.
„Жаль лиш, що при мні немає
Ані зброї, брате Санчо,
Ані мого Росінанта“.
„Росінант ось тут при мні!
„І на ньому ваша зброя
Вся прив'язана, мій пане!“
Мовив Санчо. „Слава Богу! —
Мовив славний Дон Кіхот. —
„Але де ми, брате Санчо?
Бо мені здалось, що кляті
Ті поганці миль зо сотню
Занесли мене в руках“.
„Ні, мабуть, ми на подвір'ю
Тої клятої корчемки,
Де цю ніч ми ночували.
Тільки що тепер тиша́,
„Наче вимерли в ній всі
І нема й живого духа.
Але гляньте, пане любий,
Ось ізнов ідуть вони!“
Справді, велетні погані
Знов явились і пригнали
Пару воликів, до воза
З кліткою їх припрягли,
Скочив лицар наш у клітці,
Вздрівши сво̀їх супостатів.
„Стійте, кляті! Що ви з нами
Робите, скажіть мені!“
Але велетні ні слова,
Наче б їм позакладало.
Замахнули батогами —
Звільна рушили воли.
Заскрипів старий возище,
Рушили за ним прип'яті
Санчо Панса на ослі,
За ослом же Росінанте.
Та як в браму виїжджали,
Залунав страшливий голос
(Це голяр ревів, укритий
В голуб'ятнику край брами):
„Слухай, славний Дон Кіхоте!
Не журися, не смутися!
Ця хвилевая неволя
До добра тебе веде!
„Я є Каракуліамбро,
Чародій з Мікомікону —
Вдячний я тобі до гробу,
Що ти велетня убив.
„Це мої могутні чари
Від погибелі страшної
Ось тепер тебе рятують —
Здайсь на мене й будь спокійний.
„Я веду тебе незримо.
Де тобі велю спинитись,
Там пробудь, аж знов до слави
Зорі призовуть тебе!“
Вчувши голос той, наш лицар
Заспокоївся, і звільна
Покотилася ландара
З Дон Кіхотом в дім його.
Ніч була. Заснув у клітці
Лицар, а як пробудився
Рано — бачить, що він дома,
Економка ось при нім.
„Що зо мною?“ мовив лицар.
„Пане любий, престрашенні
Велетні учора ніччю
Вас додому привезли.
„А найстарший з них вам гостро
Наказав ось тут чекати,
Поки сам він не покличе
Знов вас слави добувать“.
„Добре, добре!“ мовив лицар,
Але в серці щось так сумно,
Важко так йому зробилось,
Мов би все ще в клітці був.
Чув себе таким безсильним,
Збитим, змученим, нещасним
І позбавленим надії,
Що весь день той не вставав.
К вечеру прийшов до нього
Панотець, прийшов голяр
Привітать його з дороги
І розмовою розважить.
Та нерадо розмовляв
Дон Кіхот, а все в задумі
Слухав, слухав їх розмови,
Поки не пішли вони.
Другий день було не ліпше.
Дон Кіхот лежав недужий,
Ані їсти, ані пити,
Ні балакати не міг.
Не минули дві неділі,
Як до смертної постелі
Дон Кіхота всі зібрались,
Хто лиш знав його в селі.
„Слухайте, брати кохані,
Слухайте і ви, панотче, —
Ледве дихаючи, мовив
Славний лицар Дон Кіхот. —
„Лежачи оце недужий,
Ладячись у путь далекий,
Я докладно передумав
Все, чим мучивсь за життя.
„Проминув вже час лицарства,
І дурний був весь мій почин
Відновить його; на інший
Шлях тепера світ пішов.
„Та не жалую я то̀го,
Що робив, хоч не одному
З вас дурними видаються
Щирі зма́гання мої.
„І не жалую й крихітки
Відходити з цього світу,
Що дурними міг вважати
Щирі зма́гання мої“.
Це було остатнє слово
Дон Кіхота. Він зітхнув,
Обернувся, простягнувся
І на вічний сон заснув.
|
_-_page_366.png)
_-_page_372a.png)
_-_page_372b.png)
