Чорна рада (1943)/XVI
| ◀ Глава п'ятнадцята | Чорна рада Глава шістнадцята |
Глава сімнадцята ▶ |
|
А Брюховецький тимчасом бенкетував у Ніжені. У ту бо нещасливу годину справді так лучилось, як мовив Галка: „Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п'ють”. Коло Брюховецького сидить за столом князь Ґаґін із думними дяками, — люди поважні, що не з гайдамаками б їм бенкетувати: так отже золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазі, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав їм у всьому віру; не звонтпили через того Іванця наготовити кривавих буч своїм землякам із нашим безталанним людом. Хто ж бо того не знає, скільки опісля розлито на Україні крови через Іванцеве лукавство та через неситу хтивость московських воєвод?
Гуляє князь Ґаґін із Брюховецьким, ісповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське́ безголов'я. Скрізь, і в світлицях у Колодія, і на подвір'ї, сидить поза столами городова́ козацька старшина з запорожцями; усе то тії, що нишком поякшались із низовця́ми та, ради свого панства, запродали Сомка Іванцеві. Невірні душі! Тепер уже іншому й трунок не лізе в пельку, іншому так тяжко, як тому Іуді; та вже нема вороття́ — треба брататься з розбишаками! А тії окаяннії сидять за столами в чужих карма́зинах, що де на яких і не сходяться, п'ють горілку як воду, хва́ляться такими добрими вчинками, що аж мороз іде поза спиною; крик, галас зчинили несказа́нний. Дивується князь, поглядаючи на таку компанію, і питається в гетьмана:— Чи в вас у Січі, знай, так бушують на бенкетах?
А один бурлака перебив гетьмана та й каже:
В нас, князю, у Січі то і норов, хто Отченаш знає;
Як, уранці вставши, вмиється, то чарки шукає.
Чи чарка то, чи ківш буде, не глядить переміни, —
Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночної тіні.
Як же почали́ розхапувати по кишенях міщанське добро, то князь і собі звонтпив, щоб його ще гірш, ніж на раді, не потрутили; та, скінчивши обід, зараз і попрощавсь із новим гетьманом. Брюховецький провів його аж за ворота.
Провів кня́зя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів січових, — ведуть за шияку якогось сіромаху братчика. Так як от часом двоє вовків попадуть під селом необачну свиню та, взявши з обох боків за уші, ведуть у пущу на розправу: так тії діди вели бідолаху запорожця через базар, позираючи грізно з-під сивої щітини.
— Де це ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі? — питає Іванець.
— Та от бач! — кажуть: — За цим ледащом і обід утеряли.
— Що́ ж він таке?
— Еге, що́! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не воро́чається. Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, так він туди і внадивсь.
— Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку?
— Зца́пали, — кажуть, — пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмо́м Олекса Сенчило скаче в гречку. „Е, постривай же”, кажемо, „га́спидський сину! Ми ж присочимо́ тебе!” та вже ото й чига́ли його, не спускали з очей. Що ж? — Тут добрі люди на раді гетьма́на обирають, а він ледачий до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. „Одчини!” Не одчиняє. „Одчини!” Не одчиняє. Ми двері вивалили, аж він, поганець, там, як той кнур у берлозі!
— Що́ ж ви оце думаєте з ним чинити?— А що́ ж більш, як не кия́ми? Та вже цього не так, як Кирила Тура! Цьому вже треба так боки нагріти, щоб не діждав більш рясту топтати!
Кругом запорожці, як тії гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьма́н скаже. А гетьман повів кругом якось лукаво очима.
— Ударить, — каже, — в раду.
От і почали́ окличники гука́ти по база́ру; а серед базару став коло стовпа довбиш, та й почав бити в бубни. А братчики, так як хорти на поклик вівчаря, той звідти, той звідси, поспішали на раду. Тяглось туди й городове́ козацтво. Як же назбиралась їх купа чимала і зробили суднє колесо, і всі діди стали в первій лаві, похиливши тяжкії од думок голови, тоді й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного дво́ру. От і став на своє́му гетьманському місті, під бунчуком і корогвою, і вщухнули всі, слухаючи, що́ казатимуть старіші. Як ось, тільки що кошовий дід, батько Пу́гач, виступивши наперед, хотів кланятись на всі боки до раднього слова, аж Іван Марти́нович звелів ударить у срібні Сомко́ві бубни, і приняв сам таке слово:
— Панове полковники, осаули, сотники і вся старшина, і ви, братчики запорозькії, і ви, козаки городовії, а найбільш ви, мої низові дітки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послухає й розсудить. Як заохочував я вас із собою на Україну, на волю й на розко́ші, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав кия́ми замість паляниць годувати? Ох, Боже мій милий! Серця свого вколупи́в би я та дав своїм діткам: а тут ось сивії голови січовії, знай, киї́ та киї́ вимагають. І за́ що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (а Олекса Сенчило стоїть посеред колеса). За те, що трапилось, може, раз на віку́, вскочити в гречку! Який же його біс уте́рпить, хо́дячи посеред спашу? Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Січі за це карати, а тут нам через жінок швидко доведеться перевести́ всіх братчиків. Як вам здається, панове молодці, чи правду я кажу, чи ні?
— Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! — загули́ кругом запорожці, як із бочки.— А вам як здається, батьки? — питається в дідів.
А діди стоять, понуривши голови, та й не знають, що́ йому й одвітува́ти. Довгенько думали сивії оселедці, довгенько один на одного зглядували, ки́ваючи головою, далі виступив знов наперед батько Пу́гач та й каже:
— Бачимо, бачимо, вразький сину — да́рмо, що ти гетьма́н — до чого ми в тебе дожили́ся! Убрав-єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих пле́чах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропаде́ш як собака! Я тобі кажу, що пропадеш як собака!
— Годі лиш, батьку! — крикне Брюховецький. — Чого це розпустив морду, як халяву? Та це не Січ: тут тобі гетьман не свій брат!
— От яка нам честь за нашу працю! — кажуть діди. — Тим то добре казано нам у Січі: „Ей, не слухайте, батьки, цього ледащи́ці: підвезе́ він вам москаля!” А ми таки не поняли́ віри, ми вповали, що ось немов би то Госпо́дь поможе й на Україні завести́ запорозькі порядки!
— О, ви голови цвілі́ї! — каже Брюховецький. — Яких же тут сподіватись порядків, коли запорозька Січ буде серед жонатого люду? Ви ду́маєте, що і всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми — так інше почуваємось… Не москаля я вам підвіз, а роблю́ все по правді, що жаден братчик на мене не пожалується. На Січі, посеред глухого сте́пу, треба бурлакувати, а в города́х, посеред миру, — женитись та господарювати.
— А хіба ж ти, — озвавсь батько Пу́гач, — не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи́: „Ходімо, батьки, зо мною, заведемо́ свої порядки по всій Україні?” Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й ряди́ти всю Гетьманщину по своїм звичаям?
— Казав, — одвіту́є Брюховецький, — і як казав, так і зробив. Сами бачите, що запорожці тепер перші пани на Україні: понаставляв я їх сотниками й полковниками; судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Україну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика „це моє, а це твоє”, усе стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишені. Чого ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив кия́ми козака? Ні, цього не буде; я своїм діткам не ворог.
— За дурницю! — кажуть діди. — На чім держиться Січ і славне Запорожжя, те повернув ти на́ сміх!
— Нехай собі й держиться, коли йому так до смаку. Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не понутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сирівцем.
— Ми таки й пі́демо, гаспидів сину! — каже батько Пу́гач. — Ти нас не випихай коліном. Тільки добре собі пам'ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, діти, хто за нами?
Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать, та один за одного туляться.
— Хто за нами? — покликне ще раз батько Пу́гач. — Кому любо з нечистивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за Пороги!
Тільки ж і за другим разом ніхто ані з міста.
— Так ви, бачу, усі одним миром мазані! — каже тоді батько Пу́гач. — Пропадайте ж, ледащи́ці! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми́ вас покидаємо! Пфу! Плюю й на той слід, що топтав із пали́водами! Плюйте й ви, батьки, — каже своїм товаришам; — а на прощання скажемо цьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться.
От і почали́ діди один за одним виходить з колеса. І зараз первий, обернувшись, плюнув на свій слід та й каже:
— Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу старість осоромив!
І другий плюнув та й каже: — Щоб на тебе образи падали!І третій: — Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень, ні вночі покою!
І четвертий: — Щоб тебе, окаянного, земля не приняла́!
І п'ятий: — Щоб ти на страшний суд не встав!
І, вийшовши з раднього колеса, забрали свої коні з чурами та й рушили до Низу.
А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з своїми розбишаками, каже:
— Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули́ ми дурне мужицтво, одбули́ міщан, одбули́ й старих дундуків. Тепер пийте, гуляйте і веселітесь. А мене щось на сон знемагає. Піду одпочину трохи. Петро Сердюк! Проведи, брате, мене до господи.
Пішов Іванець до гетьманського дво́ру в замок, похилившись на козака; ледве ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузувало.
— Підтоптавсь, — кажуть, — наш Іван Марти́нович.
— Іще б не підтоптатись, стільки діла наробивши!
— Та, ма́буть, і в головку на радощах лишнє закинув.
А він, клятий, ні од праці не втомився, ні од горілки не впився. Його лукавий мозок коверзує собі нову думку: як би того безталанного Сомка́ до посліда́-години допровадити! Плутаючи по дорозі ногами і зажмуривши очі як кіт, Брюховецький крізь зуби почав так против своєї думки закидати:
— Чи чував, ти, братіку, щоб миш одкусила коли голову чоловікові?
Засміявсь козак: — Це, пане ясновельможний, тільки таку гу́торку проложено.
— Гм! — каже Брюховецький, — проложено! А з чогось же то її взято… Ох, ноги зовсім не несуть! Вража старість надіходить. Чи випив чоловік кубок меду, чи не випив, уже й голова й ноги хоч поодтинай.
— Це ви, пане гетьма́не, — каже Петро Сердюк, — на радах так уходились.
— Ох, на радах, на радах! — мимрить Брюховецький. — Послужив я козацтву щирою душею, а як то мені козацтво послужить!— І, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! — сказав козак Сердюк. — Та ми за вас усі голови положимо!
— Голови! — бурчить Іванець. — Було б з мене й одної голови, якби хто зумів її положити, щоб довіку не встала.
Усміхнувсь Петро Сердюк та й думає: — Підтоптавсь, підтоптавсь наш гетьман!
А він іде, тяжко ступаючи, справді мов п'яний; далі знов пробовкне де-яке слово, і все на Сомка́ наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюкові Петру ще таки не вдогад. Як же почали́ вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький і каже:
— Чи бачиш ти, Петре, коло стані, при самій землі віконце? Там сидить у мене вельможний Сомко́, що гордував колись усіма, і не було йому рі́вні на всьому світі. Як тобі здається це диво?
— Диво велике, — каже Петро Сердюк, — ні́чого сказати. — Служить вам добре фортуна, пане гетьма́не.
— Отже я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братіку, який мені сон сьогодні передсвітом снився. Здається, йшов я п'яний додому, от до цього будинка, і прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком, — проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомко́ві миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого цей сон мені приснився? Коли б ти мені цей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити.
Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже:
— Що́ ж, пане гетьмане, себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?
Обняв Іванець Петра Сердюка за ці слова. Далі, ввійшовши до світлиці, зняв з руки щирозлотий перстень та й каже:
— Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч крізь дванадцятеро дверей, куди треба. Візьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що́ ж ти одступаєш, наче од лихого зілля?
— Того одступаю, — каже Сердюк Петро, — що, хоч низо́вець на всяке характерство здатен, та за таке ще зроду в нас ніхто не бравсь. Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде.
Оставсь Брюховецький як остуджений.
— Е, — каже, — так, мабуть, правда цьому, що, кажуть, зроду, звіку козак не був і не буде катом! — і почав ходить по світлиці.
Походив, походив.
— Чорт знає які, — каже, — забобони! Буцім не все один біс, чи задавити яку погань на раді, чи шпирну́ти ножем під бік у глибці!
Ще поміркував трохи, ходячи.
— Мабуть, — каже, — що не все одно!.. Чом же ось я сам не піду з їм розправитись!.. Поки Сомко́ був Сомко́м, я ставав на йо́го смі́ливо, а тепер мене якийсь острах бере…
Знов почав походжати мовчки.
— Ка-зна як доля чоловіка воро́чає! — каже собі. — Ма́буть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого цього не було… Ой, батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода́ зупинятись… вивернеться… добре, що поборов… Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінча́ння? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирну́ть ворога ножем бою́сь… Що́ ж, як на Москві зроблять не по-нашому?.. Гроші грошима, бояри боярами, а цар зробить, як схоче…