Boa Constrictor (1943)/I
| Boa Constrictor I |
II ▶ |
|
— Такі люди, — подумав собі, — якби виділи мене в багні, то не те, що б мене не витягли, а ще б глибше пхнули.
І ось у якім товаристві приходиться йому, аристократові, проводити цілого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернувся. Його очі живо оббігли кімнату — чистеньку, веселу світличку. Гладка воскована підлога, мальовані стіни, круглий столик з горіхового дерева, комода і „писемне“ бюрко, — ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння крізь вікна до кімнати і золотисто-кривавими переливами грало на гладких блискучих предметах. Але очі Германа відвернулися від них, — він не міг знести сильного світла. На боковій стіні, супроти дверей, у півтіні висів великий образ у золочених рамах, — на нім спочили Германові очі. Була це досить гарна і вірно змальована картина тропічної індійської околиці. В далечині, повиті синявою мрякою, мріють величезні тросники — цілі ліси бамбусові Бенґалю. Здається, чуєш, як у тій гущавині з легким шумом вітру мішається плачливе скімлення тигра-кровопивці. Ближче до переднього пляну малюнка тросників не стає, тільки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, рясна, ясно-зелена папороть, а над усім здіймаються живописними групами стрімкі, широколисті пальми, царі рослин. На самім переді, трохи збоку — якраз така група, розкішна, стрійна. Під нею кілька ґазель; вони прийшли певно за пашею. Але необачні звірята не доглянули, що серед величезного зеленого листя сидів страшенний змій-удав, (Boa Constrictor), — сидів на чатах, ждучи на добичу. Вони сміло, безпечно підійшли до пальм. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину — хвилинка мертвого переполоху — один блей ухопленої ґазелі, один і останній, — і все стадко в дикім переляку ще стоїть, мов закаменіле, тільки одна, найбільша — видко, мати тамтих — повалена звоями вужа. Маляр підхопив саме ту хвилину, коли ґазелі ще не отямились, а вуж, високо піднявши голову, з усею силою стискає своїми величезними скрутілями добичу, щоби подрухотати їй кості. Він обкрутив її шию й хребет, а з-посеред закрутів його сорокатого, блискучого тіла видко голову бідної жертви. Великі очі, вигнані наверх передсмертньою мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напружені; голова, немов доочне бачиш, кидається ще в останніх судорогах. Зате очі змії блискають таким злорадним, демонічним огнем, такою певністю своєї сили, що мимоволі мороз пробігає по тілі, коли добре у них вдивитися. Дивна річ! Герман Ґольдкремер мав якусь глуху, невияснену вподобу в тім образі, а особливо любив цілими годинами вдивлюватися в страшні, діявольським огнем розіскрені очі гадюки. Цей малюнок відразу так йому подобався, що, побачивши його десь у Відні на виставі, зараз купив його. Правда, в Дрогобичі жінка не хотіла мати у себе, в домі, тої „обридливої гадини“, от тим то Герман повісив його у себе, тут у Бориславі. Нераз, коли сюди до нього заходили інші промисловці або урядники і з жахом поглядали на цей малюнок, Герман усміхався і говорив, прицмокуючи:
— Правда, гарний малюнок! Ориґінал! П'ятсот ринських коштує, ще й без рами. За саму раму п'ятдесят дав!
А потім додавав, поважніючи:
— Що ж, ä Kampf ums Dasein[1]. Коза хоче жити, і вуж хоче жити. А хто тому винен, що вуж не може жити травою, лише козою? А ти, коза, будь мудра, не лізь вужеві в зуби! А бир-бир!
Але на самоті Герман якось не міг жартувати ані з вужа, ані з кози. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими гадючими очима, — йому здавалося, що цей вуж колись ожиє і принесе йому щось незвичайне: велике щастя або велике горе.
Поволі розвіялася густа, холодна поморока, що досвіта була залягла над Бориславом. Герман Ґольдкремер випив каву, засів до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за ввесь тиждень. Але сонце лило до світлиці таку повінь світла, — поранній холод і глухий віддалений гамір робучого люду — все те лоскотало його змисли та заразом обезсилювало, усипляло їх. Організм, розстроєний вчорашньою їздою і домашніми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої, в полотно оправленої книжки і до цифер, що в ній п'ялися величезними стовпами, і до пера з вирізуваною, кістяною ручкою, — йому стало так якось солодко, ні одна думка не ворушилася, тільки віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсім із людей задумчивих, що склонні багато розважати (таких людей загалом між жидами дуже мало), — то проте тепер, перший раз після довгих-довгих літ, не стямився і пустив волю всім враженням свого життя — віджити в пам'яті, перейти живо, наглядно поперед свої духові очі.Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші літа його молодости. Страшна бідність та недоля, що стрітила його при першім виступі на світ, і досі проймає його холодом, дрожжю. Хоть і як нераз йому прикре буває теперішнє життя, — одначе ж він ніколи не бажав і не буде бажати, щоб вернулися йому молоді літа. Ні! Ті молоді літа висіли якимсь важким прокляттям над його головою: прокляттям нужди, що заглушувала в першім зароді гарні й добрі здібності його душі. Нераз чув він те прокляття в хвилях своїх найбільших спекуляційних тріюмфів, — нераз мара давньої нужди затроювала йому найбільшу радість, досипала гірчиці-полину в солодкі напої багатства й розкоші.
І досі він живо нагадує ту напіврозвалену, підгнилу, вогку, нехарну й занедбану хатку на Лану в Дрогобичі, в якій побачив світ. Стояла вона над самим потоком, напроти старої і ще відразливішої гарбарні, відки щотижня два струповаті, каправоокі робітники виносили ношами зужитий і переквашений луб, що на всю пересторону ширив кислий, задушливий, убійний сопух. Побіч хати його матері стояло багато інших, подібних. Усі були накопичені так густо, дах у кождої був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що ціла та пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу сміття, плюгавства, гнилого делиння та шмаття, як на людське житло. І повітря тут раз-у-раз таке затхле, що сонце сумрачно якось світило крізь шпари в стінах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася і відси розходилася на десять миль довкола. В кождій із тих хаток жило по кілька родин, то є по кілька сварливих, лінивих і до крайности нехлюйних жидівок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини — жиденят. Мужчини, руді пейсаті жиди, рідко коли зазирали сюди, найбільше раз на тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по більшій частині капцани-міхоноси, міняйли, шматярі, кістярі та Бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в місті раз-на-раз, інші бували тут лиш дуже рідко. Перші воліли нераз переспати дебудь у шинку на лавці, в корчах під голим небом, на холоді, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки й оглушливого гамору баб та бахурів.
І Германова мати була не ліпша, коли й не гірша від інших. Хоть іще молода жінка — всього могло їй бути двадцять, а най двадцять два роки, — то проте вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидівок, такий звичайний по наших містечках, на вироблення якого складається і погане, нездорове помешкання, і занедбане виховання, і цілковита недостача людської освіти, і передчасне замужжя, і лінивство, і сотки інших причин. Герман не пригадує собі, щоб бачив її коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоть на її лиці видні були сліди якої-такої краси. Лице, колись кругле та рум'яне, пожовкло, згризене брудом і нуждою, обвисло вдолину, мов порожній мішок; губи, давніше повні, рум'яні і різко викроєні, посиніли, віддулися, очі помутніли, скаправіли.
Чотирнадцять літ від роду вона вийшла заміж, — по трьох літах розвелася з чоловіком, що не хотів її довше при собі держати й годувати. Старшого сина він узяв із собою Бог знає куди — він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подріб за платянки; молодший, Герман, лишився при матері. Йому було тоді півтора року, коли його батьки розійшлися, — він не затямив ні батька, ні старшого брата, а пізніше випадково довідався, що обидва серед чистого поля померли на холеру, де їх знайшли аж десь за тиждень коло трупа коня.
Взагалі, ростучи в такій погубній і нездоровій атмосфері, він розвивався дуже поволі і тупо, хорував часто, і найдавніше вражіння, яке застрягло йому в пам'яті, то його грубий животик, у який часто штуркали його інші жидики, мов у бубон. Дитячі забави серед череди голих, заваляних, брудних дітей пригадуються йому неясно, мов крізь сон. Діти бігають довкола тісного подвір'я поміж двома хатами, побравшися за руки, і верещать щосили, бігають, доки їм світ не закрутиться, а тоді покотом падуть на землю. А ні, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, у гнилій, гарбарським лубом начорно зафарбованій воді потока, полохаючи величезних, довгохвостих щурів, що бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як нераз качався з іншими жиденятами долі берегом у потік, і як старші жиди, стоячи на мості, реготалися до розпуку з його грубого буро-синього животика, до якого, мов два патички, причіплені були худі, довгі ноженята.
Ще глибше вбилися йому в пам'ять нічліги в тіснім, поганім закамарку, разом з десятком таких, як він, дітенят, — ті ночі, проведені на вогкій, сирій підлозі, на соломі, що, напів перегнила, кишіла червяками і Бог зна яким гидом, ті страшні ночі, заглушувані сміхом і плачем дітей, штурканням, бійкою та криком жидівок; ті безконечні ночі, які він проводив скулений у клубок від холоду, після котрих вставав рано з закислими очима, горючий і червоний по всім тілі, скусаний гидом!
Ох, ті страшенні ночі дитячих літ, що іншим світять до пізньої старости ангельськими усміхами та поцілуями матері, тишею та втіхою, першим і останнім щастям життя, — йому вони були першим і найтяжчим пеклом! Його вони до старости пекли й морозили; сама гадка про них запирала йому віддих у грудях, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в багно, придавлене нещастям. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість у кождім мусить притупити нерви, заглушити голову до тої степені, що нещастя і плач інших людей не зможуть його зворушити, що вид нужди збудить у нім тільки обридження, але не милосердя. Впрочім Герман Ґольдкремер ніколи й не думав про те, не старався розбирати причини свого поступування, а коли нераз бідні, покривджені ріпниці з нужденними лицями, в латах, просяклих кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, він плював, відвертався і велів слузі викидати їх за двері.
Свою матір він нагадує, як, бувало, цілими днями сидить під хатою з панчохою та клубком у руках та репетує хриплим голосом усяку погань, щоби перекричати котру-будь із своїх сусідок, якій нині прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руці дуже поволі поступала наперед, хоч на перший погляд могло показатися, що вона плете ненастанно. Нераз цілими місяцями вона носила ту саму панчоху і той сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як усе довкола — брудно-сірої. Нераз вона довго гналася за жидиком, що допік їй яким гострим словом, — чалапкала по баюрі розхристана, задихана, охрипла, посиніла з лютости, — а, допавши бідного бахура, хапала за волосся і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю.
Нераз і Германові діставалося від неї, і то дуже прикро. Вона була, як усі ліниві та бідні, дуже вразлива і люта, а в пересерді не перебирала, кого б'є, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно по голові, що він повалився на землю облитий кров'ю. Тоді вона вхопила його за волосся, підняла догори, заліпила рану розіжваним хлібом, плюнула йому в рот, щоб утишити його плач, і викинула за двері, мов песя, що скавулить.
Чим жила його мати, із чого удержувала себе й його, цього Герман не знав. Знав тільки, що хата, в якій вони сиділи, не їх, а наймлена, — та й ще пригадує собі високого, грубого сивобородого жида, що нераз приходив, кричав на його матір, чого така розхристана, і брав її з собою, але куди — Герман не знав. Часто вечерами і сама мати виходила кудись і вертала аж над раном, вертала змучена, зла, мов по безсонній ночі, і приносила трохи грошей. Пізніше Герман дізнався, на який це заробок виходила його мати, та це небагато його обходило. Тепер він старався ніколи про неї не думати.
Таке було життя будучого міліонера, Германа Ґольдкремера, аж до десятого року. Правда, ростом і виглядом він подобав на семилітка, та й то слабо розвиненого. Сили й живости дитячої у нього не було. У цю пору він почав набирати смаку до лінивства і часто сидів-туманів цілими днями на лавці в хаті, хоть мати гнала його на місто продавати сірники хлопам або займатися яким іншим зарібком, як інші жидики.
Було це літом 1831 року. Страшна, нечувана досі пошесть навістила наш край. Довго бігали глухі чутки між народом, що наближається „кара божа“, — довго тривожився мир хрищений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось вона й надійшла, сто раз страшніша, як надіялися. Цілі села пустіли-вимирали, цілі родини щезали зо світа, як віск на огні. Один не знав про смерть другого, і собі ж смерти вижидаючи. Брат відвертався від брата, батько від сина, щоб не побачити на нім страшної печаті смерти. А хто ще лишився живий, ішов до корчми, пив і горлав пісень у шаленій непам'яті. Нікому було потішати безнадійних та сумних, нікому було рятувати хорих, що нераз пищали водиці, конаючи в страшенних муках. Поміж простими людьми літали страховинні повісті про упирів, що „потинають“ людей, а по декотрих селах п'яні, одчайдушні юрби почали навіть палити на огні таких, кого уважали ніби упирями.
І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан потерпів від неї більше, як інші передмістя — чи то тому, що тут затхле та нечисте повітря помагало ширенні зарази, чи, може, тому, що люди, стіснені густо в хатах, легко одні від других заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, вмирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Скільки їх там перемерло, то лиш Бог один знає. Котрі були багатші, повиїздили при наближенні зарази в гори, на здоровіше повітря, але зараза і там дігнала їх, — може, лиш де сотий успів вернутися назад.Але у Германової матері грошей не було, зарібку не стало, не стало й хліба, нічого. Вона серед загальної тривоги тинялася попід хату, без пам'яті від переляку й голоду, раз-у-раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитячою цікавістю зближився до того посинілого тіла, покорченого, близького лютої смерти. Йому ще й нині живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болючий, перекривлений та змінений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тілі. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в ті страшні хвилини вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, — материнська любов, хоть під грубою шкаралущею, не загибла в ній, а проявилася в хвилину найтяжчої муки. Її рука, простягнена безвладно, впала на землю, а Герман бачив, як усі жили, всі сустави в ній стягалися, то випручувалися судорожно, як вона дрижала з холоду, а попід шкіру щораз видніше набігала синя, ба, зеленкувата муравиця.
— Герш, — прохрипіла вона, — не підходи… до мене!..
Хлопець стояв, мов отуманілий. У тій хвилині він дуже мало і дуже невиразно розумів, що воно таке діється. Шарпане судорогами тіло матері почало перевертатися на всі боки. На одну мить Герман заздрів її очі: вони доразу заплили кров'ю і аж вилазили з ямок у натузі.
— Герш!.. Чесно жий! — простогнала нещаслива, ледве дишучи.
В тій хвилині впала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до неї і не менше боячися втікати.
— Води, води! — прохрипіла, конаючи, але Герман не міг рушитися з місця, його пам'ять щезла на той час.
Як довго він так стояв, два кроки віддалений від посинілого, закостенілого трупа матері, того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробудив його з того остовпіння, коли і куди спрятали трупа, — все те пожерло вічне забуття, вічна непам'ять.
Він отямився вночі серед вулиці. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, тривога, немов кліщами, стискала груди. А довкола тиша глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-під землі, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де ще лишилися живі люди, блимає світло, меркотячи в віддалі і, мов гострі ножі, прорізує пітьму. Малому Германові ще страшніше робиться, коли глядить на ці світла, — він аж тепер почуває цілу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, коліна підшпотуються і дилькотять, світ починає крутитися перед ним. Але ось повіяв холодний вітер від сходу, відсвіжив його. Він ходить вулицями, зразу у великім страсі, щохвилини озираючись. Але голод не перестає докучати, проганяє поволі все інше, проганяє й страх і підсуває йому нову, смілу гадку. Германові нема коли довго розважати, він тихими кроками, мов кіт, крадеться до першої-ліпшої хати, в якій не видно світла, де, значить, усі вимерли. Перша, до якої підійшов, була замкнена, добуватися — дарма річ, сили нема. Він поповз до другої. Тут останній живий чоловік інощо сконав. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов до середини. Насамперед поліз до полиць, до мисника, всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занестися. Йому пощастило найти здоровий боханець хліба. Вхопивши його, він аж стрепенувся і в шаленім переполосі пустився тікати з хати. Та, на лихо, тікаючи, зачепив ногою за ногу мерця, що лежав розпластаний на землі, і з розмахом ударився лицем об землю. Йому й досі пригадується те страшенне холодне почуття, що обхопило його в тій хвилині, — такі хвилини не забуваються до віку! Так немов якась невидима, холодна, страшенна рука десь із якоїсь чорної безодні вхопила його не за ногу, а за саме серце. У нестямі Герман заверещав, але зараз же переміг себе, зірвався з місця і вискочив із хати, не випускаючи проте з рук своєї дорогої добичі.
Заспокоївши голод, хлопець засунувся під якийсь пліт у лопушшя і заснув, мов убитий. Другого дня збудився, значно покріплений. Особливо втішив його ясний, теплий, сонячний день, при якім щезали всякі страхи. Він побіг по вулицях, не багато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з учорашнього хліба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, — голоду не боявся. Але ось він попав на одну вулицю, по якій возили мерців з трупарні на кладовище — далеко за місто. Він зразу цікаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися вулицею довжезним рядом, обладовані трунами, наборзі позбиваними з неструганих дощок. У труни пакували по два, по три трупи, бо на всіх не ставало домовин. Крізь шпари або з-під непристаючого віка звисали та стриміли руки, ноги, — то голі, відразливо зеленкуваті, то в лахах або й порядній одежі. Крик та завід осирочених не вмовкав, — купами перли люди різних станів вулицею, багато навіть по дорозі падало заражених. Германа пройняв мороз, коли дивився на ту страшну безконечну процесію, він щодуху почав утікати з тої вулиці, сам не знаючи куди, щоб лише в далекі, глухі закавулки. Але ще довго потім йому причувався гуркіт трун, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій, каменистій вулиці, — причувався йому той плач скажений, болючий і лякав його нераз серед тихої ночі.
Куди блукав він до кінця цього дня, як проводив найближчі, він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий організм надто сильні враження приглушили його пам'ять. Він тямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, і шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хліба, що нераз надибав холодні, слизькі вже трупи і бридився їх гірше жаби, щораз гонили за ним якісь хлопці (запевне такі, як і він, сироти, що з голоду взялися до такого самого промислу), і що він ночував звичайно під плотами, в бур'яні або межи купами дерева, що стояли на якійсь широкій торговиці. Впрочім чим далі, тим більше покидала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в голові, у грудях, перед очима часто крутилися червоні колеса, вкінці все щезло — темно…
Він прокинувся в якійсь просторій світлиці, в якій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом, і дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило і скісним промінням освічувало блискучу лякеровану чорну дощечку над його головою. Біля нього багато таких же ліжок — стогнання, охання… Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить довкола і заглядає до хорих. Він дуже її злякався і затулив очі. Знов забуття…
Мов крізь сон, до його слуху пробивається пискливий, нестерпний голос, що довго-довго одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що це шпиталь, але як він сюди дістався і чому — не знає.
Герман не знає й до нині, як довго лежав у шпиталі, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Вражіння з того часу мелькають у його голові, мов відблиски далеких блискавиць.
Був сумний, осінній, слотавий день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіже повітря, він почув себе таким безсильним, покиненим усіми, несвідомим того, що тепер починати, — страх перейняв його серед тої широкої безлюдної вулиці так, як колись уночі при виді огників, що тут і там блимали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося перед недугою. Йому збиралося на плач, — але якось здужав перемогти себе і пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті вулиці.
— Герш, Герш! А ходи сюди! — крикнув хтось на нього з боку жидівською мовою.
Хлопчина обернувся і побачив невеличкого, сизоокого жида з рідким, жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германові зразу дивно стало, що хоче від нього той незнайомий жидок, — і він мимоволі наблизився до нього.
— Не пізнаєш мене? — спитав жидок.
Герман кивнув головою і витріщив на нього очі.
— Я — Іцик Шуберт, знаєш? Моя балабуста там жила з твоєю мамою. Знаєш?
Герман ледве-не-ледве пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому і про що, заревів на ввесь голос.
— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли. Що робити? Всі померли, всі до одного, — додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба і бухер, усі! Ну, ну, ша — тихо небоже, плач не поможе! А я гадав, що й ти капорес, а ось ти ще живий!
Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.
— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною!
Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.
— Куди?
— До Губич! Там у мене хата є, і кінь є, і візок. Поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно там жити. І твій тато там жив, та, бідний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути і того таки дня попровадив із собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осінні холоди та слоти, але люди ще не вспіли отямитися після страшного нещастя. Загалом по вулицях рідко видно було чоловіка, а де й показалося людське обличчя, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленіле, що, бачилося, ті люди повиходили йно-що з в'язниць, де довгі літа конали в вогкості, холоді, пітьмі та всіляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла, іловата земля чіплялася ніг, важила, мов кайдани, так, що нашим пішоходам дух захоплювало з натуги. Але, хоч і як силувалися, то проте йшли так поволі і незначно, мов слимаки. Іцик ще як ще, але схорований малий Герман! Тому малощо не до смерти приходилося, заки доліз до Іцкового помешкання. Його добродушний опікун і ніс його на руках, і провадив, — радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно вночі вони дочапали до цілі, і Герман, скоро допав лавки, повалився і заснув, мов убитий.
Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьмениці, на половині дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села підоймається високо догори споховаста площа, а на полудне ще вищі горбки переходять у другу високу площу, на якій пишно красується невеличкий чотирикутній, дубовий ліс Тептюж. Само село розсілося на низькій рівнині, широкій на яких тисячу кроків, що тягнеться від бориславського підгір'я геть-геть долі Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться з великою дністровою долиною. Околиця Губич відзначається тою, властивою підгірським околицям красотою, якій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані гострих шпилів височенних Бескидів, ані голих пошарпаних скал Чорногори, ані стрімких, вимулистих урвищ задністрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонії показує вам і чаруючу привабливість, і різнородність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність подільських околиць. Мила, не велична і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій; риси все круглі, лагідні, гармонійні; ріки невеличкі, прудкі, чисті; повітря здорове, як у горах, але без тої гірської різкости, що іноді стає прикрою, а при тім усім широкий вид на далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та людських осель, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею…
Життя Германа пішло тепер дійсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсім сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед усяким „зі своєї віри“. З „гоями“ він поводився, як кождий інший, — сварив і ганьбив одних дошкульними словами, підлизувався іншим, шахрував і ошукував кождого, де й як міг, не роблячи собі з того зовсім ніякої важности. Взагалі тут Герман перший раз пізнав, що то за народ ті „гої“, і його хлоп'ячий розум швидко покмітив, що в кождого з „жидівської віри“, так сказати, двоє облич: одне, що обертається до християнина, у всіх однакове: гризьке, насмішливе, грізне або хитре, а друге, що обертається до своєї віри, і те обличчя нічим не різниться від облич інших людей, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцика те „своє“ лице було дійсно щире і ласкаве, тож малому Германові, що на своїм віку не зазнав ні ласки, ні вигоди, ні пестощів, аж тепер відкрилася нова, ясніша сторона людського життя.
Вже саме життя на чистім, здоровім повітрі було для нього великим щастям. Він, що довгі літа, перші свої літа, душився в затхлім повітрі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми, розкішно надихувався чистим сільським повітрям, аж йому кров живіше грала в тілі, і світ крутився, мов п'яному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, чистеньке, — і Германові той тапчаник з простим сінником і старою бекешею, замість ковдри, видавався Бог знає якою пишною постіллю, мабуть, тому, що й у його опікуна не було ліпшої. Страву варив сам Іцик, а малий Герман помагав йому, як міг, — та хоть нераз і не зовсім смачно зладжена, вона смакувала їм якнайліпше, бо була приправлена голодом.
Загалом сказати, Іцик поводився з Германом, як з рівним собі, а, бачачи його зручність і справність, радився з ним, мов зі старшим, перед усяким ділом. Сама його натура, добра та податлива, не приводила йому й на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопчака, призвичаювати його до безоглядного послуху, як це люблять робити інші опікуни, що, хотячи ніби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб'ють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, тумановате і позбавлене власної волі й живости, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим наказам, хваляться, що „ось то ми, порядок у нас мусить бути“, а ні, то, на додаток, кидають дитині в лице своїм хлібом: „На чиїм візку їдеш, того пісню співай!“.
Зимою Іцик почав учити Германа читати й писати, розуміється, по-жидівськи, бо інакше й сам не вмів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс у обставинах так некорисних для розвитку духових здібностей, що лиш вроджена завзятість могла помогти йому побороти початкові труднощі. Його ум, бистрий і похопливий у щоденнім житті, у звичайних річах, при науці показувався таким тупим, непам'ятущим і неповертливим, що навіть терпеливий і добродушний Іцик нераз лютився, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Одначе, не вважаючи на його терпеливість і Германову пильність, вони через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механічнім способі науки.
Зате, як прийшла весна, настало тепло, погода, — от тоді почалося життя для Германа! Іцик запрягав конячку до візка, накуповував у місті всілякого подріб'я, якого потребують селяни, і гайда з цим добром по селах! Яка втіха була для Германа сидіти ззаду на возі на скринці: спереду і ззаду копиці онуч і всілякого „фурфантя“, а понад тими сірими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантивій шапчині, зі здоровими рум'янцями на лицях, кучерява, весела. Довкола пишні зелені поля, шумлячі діброви, блискучі сріблясті річки, а над головою погідне, голубе небо; і тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків у одну безмежну, стрійну гармонію щастя, величі і спокою.
Гей, скільки то разів нагадує Герман Ґольдкремер, міліонер, ще й тепер оті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського життя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, — він з погордою дивиться тепер на тодішню бідність, на запопадливість на тих пару крайцарів, на втіху, коли їм удалося виміняти багато онучок, його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволення, яке чув тоді; але все таки якийсь тайний, незнаний голос шепче йому, що це була найщасливіша пора його життя, що тихе щастя, сумирні, погідні дні, що їх прожив у бідності, на Іцковім візку, не вернуться для нього ніколи.
Оце їдуть, бувало, дорогою посеред піль: довкола ні живої душі, збіжжя ще не достигло, — легенький вітерець хвилями-хвилями клонить важке колосся жита, що половіє. Вусатий ячмінь де-не-де вирізується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх струнких, гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно людської хати, — село в долині. Далеко-далеко на сході розіллялася зеленим пахучим озером лука, і відти доносить вітер дренькіт кіс, а декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпаються в зелені — то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величній тиші, тому теплу й запахові, йде собі нога поза ногу м'якою „польською“ дорогою, зриваючи час-від-часу головки конюшини на ході. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть: „Finsterer Bałygułeh“, — батіг застромив за пояс та рівномірно розхитує головою наліво — направо, наліво — направо, немов роздає поклони тим пречудовим, благословенним нивам, тій луці далекій і тому Ділові синьому, що під захід сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лісистими верхами, та мріє у віддалі, величний, спокійний, непрослідний, немов шмат неба, яким природа для більшої краси замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо та веде сам з собою всілякі розмови, немов це він онучкар, а до нього приходять баби і торгуються з ним.
Але ось вони з'їжджають з гори. За ними схопився туман куряви, перед ними зеленіють верби, вишні; сріблиться річка між хатами, граються діти на вигоні, бродить худоба по оборах: село. Герман схоплюється, щоби отворити лісу, і швидко запирає її, коли візок проїхав, та біжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, вже з присп посхапувалися пси і біжать громадою привітати гостя. Непривичний стрій, ще непривичніший візок побуджує їх до лютої завзятости, а скільки раз Іцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: „Міняй онуці, міняй!“ — то пси аж заливаються, аж землю рвуть під ногами з превеликої лютости. Вони гурмою біжать довкола візка: деякі брешуть на конячку, що хитає головою на всі боки, немов розкланюється добрим знайомим, а як котрий пес надто вже до неї наскакує, форкне і підійме голову догори, та й далі. Інші взяли на око онучкаря, — біжать попри віз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германові робить превелику втіху ота безсильна лютість псів, він дразнить їх прутом і голосом та регочеться до розпуку, коли який сміліший зведеться на задні лапи, щоб скочити на віз, — віз тимчасом побіжить дальше, а бідний псисько аж перекарбуляється з розмаху в поросі.
Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина… Баби, хлопці, діти, — все біжить навпроцапи́ на вулицю, доганяє міняйла. Але міняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: „Жиде, жиде, а зажди но!“ Він бачить, що їх ще мало, їде далі, де на містках та по оборах піджидають інші, і ще раз затягає своє протяжне:
— Міняй онуці, міняй!
Аж тепер він зупиняє коняку, кидає їй кулак сіна і обертається назад, щоб видобути скриньку з усіляким добром, за яке промінюють селяни платянки.
От тут зачинається життя, рухливе, говірке, веселе! Тут і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходять, другі надбігають, — Іцкові годі всіх заспокоїти. Герман і воза пильнує і сам дещо торгує, — на нього Іцик здав сільських дітей, від котрих найтяжче обігнатися, а найлегче одурити. Герман ще й тепер з усміхом згадує, як то він шпарко увивався між сільськими хлопцями, як швидко відправляв їх, як зручно вмів підсунути кождому те, чого той хотів, або й настирити те, чого й зовсім не хотів, і брав від нього шматянок утроє більше, як вартий товар.І скільки то було сварів, криків, проклять та реготу на тих сільських вигонах! Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою і не вступиться: дай їй тото, або тото за стільки онуч! Але тут Іцик був уже зовсім не той, що дома: упреться й собі, і насварить на бабу, і споганить їй усю родину, і таки поставить на своїм.
Довго тягнуться торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє коняку горі селом, усе в супроводі цілої гурми сільських хлоп'ят та дівчат, у котрих нема платянок, і котрим зависливо дивитися на ножики, перстені та скиндячки, що понамінювали інші. Вони слідкують за міняйлом здалека, коли він стане, стають і собі ж купкою збоку; іноді їх потручують ті щасливі, що мають з чим іти на торг, а вони стоять німо і лише голодними очима пасуть кождий рух у тій метушні. Коли з купи залунає регіт, вони й собі ж усміхаються якось несвідомо, а коли відти градом сиплеться лайка та голосні пересвари, вони так само мимоволі бліднуть і зціплюють розняті досі уста. Германові нераз якось ніби моторошно, а ніби й жаль робилося тих вічно голодних, брудних, тихих і сумовитих сільських дітей, і коли торг був добрий, він випрошував у Іцка жменю цукерків або пару обарінків, кликав дітей до себе і обділював їх цими ласощами. Вони наближалися несміло, брали незручно і відходили не дякуючи, мов іще дужще заклопотані тим несподіваним добродійством з боку жида, і потім знов ставали збоку і слідили його очима так само, як і перед тим.
Поволі їдучи горі селом, візок чимраз то більше наповнюється платянками, — Іцик поглядає на наскидані копиці і засукує руки, — знає, що швидко набереться в нього сотнар, і буде можна везти до ліверанта в Дрогобичі. Та ось вони серед села, біля широкої, мурованої корчми. Іцик звертає коняку на брудне, просторе подвір'я. Арендар Мошко його знайомий. Тут він пообідає, розуміється, за гроші печених бараболь і молодої цибульки, і побалакає „зі своєю вірою“, — тут і конину попасе, і онучки в коморі зложить зачас, бо йому не вигідно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидіти в тіснім ванькирі, заваленім трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесіди двох селян, що широко розсілися в корчмі на лавці, випили по півкватирці, люльки позапікали та, пикаючи час-від-часу, перекидаються кількома словами. І Германові добре та любо побігати надворі з арендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якій мураві.Сонце саме вополудні. Горячо, аж душно. Комарі та овадня докучають Іцковому коневі, що дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свіжу траву, якої йому докинули арендарові хлопці. Дітям жаль коня, — вони беруться обганяти його від овадів, а коли їм це навкучиться, поналамують зеленої, широколистої вербини і обтичуть нею коня для якого-такого захисту.
Сонце хилиться сполудня. Іцик відпочив, покріпився, напоїв коня, шмати позносив до арендарської комори і зложив до свого таки мішка, що там стоїть лише про таку потребу. Пора в дорогу! Порожній візок легко котиться і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє:
— Міняй онуці, міняй!
Починаються давні сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде, немов у параді, наповняючися поволі платянками. Вже сонце геть-геть похилилося, заки Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу кінець. Знов біжить Герман відпирати лісу, — тим разом вони виїздять тихо, пси втихомирились давно. Їм знов приходиться їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко, глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотить по груддю, — Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селі, у знайомого орендаря на ніч.
— Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у! — покрикує раз-по-разу Іцик і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку: „Finsterer Bałygułeh!“.
І далі, далі, далі! З села до села, згори вдолину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лісів тягнеться повільно їх туркітливий візок, розлягається загублений у зелені проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудового Підгір'я…
——————
- ↑ Боротьба за існування.