Ейдос/1/Інтелектуальна історія: спроба конвенції (деякі методологічні міркування)
| ◀ Історія ідей та криза історизму | Ейдос Альманах теорії та історії історичної науки Випуск 1 під ред. Валерія Смолія та Ірини Колесник Інтелектуальна історія: спроба конвенції (деякі методологічні міркування) (Леонід Зашкільняк) |
Культурно-інтелектуальна історія як дзеркало “нової наукової революції” ▶ |
|
Ейдос.
1’2005.
Леонід Зашкільняк
Львів
Нині історіографічний процес в Україні значною мірою визначається методологічними позиціями, розробленими в ХІХ ст., і зокрема – романтичними і позитивістськими уявленнями про історію (історичні знання) та її соціальне призначення. Згрубша це позначається на спробах знайти таке представлення минулого України та українців, яке б служило обґрунтуванням національно-державницьких тенденцій сучасного розвитку України з усіма романтичними елементами “доброї” нації або держави, яка з тих чи інших причин була “ображена” історичною долею. У кращому випадку таке представлення ґрунтується на “автентичному” джерельному матеріалі, покликаному дати документальні підвалини існування і розвитку українців (позитивізм). Загальна спрямовуюча таких підходів – історіософське бачення історичного процесу як закономірного телеологічного явища з властивою йому провідною ідеєю – метанарративом. Неупередженій людині зрозуміло, що така методологія, попри її претензії на “об’єктивність” і незаангажованість, служить конкретним політичним та ідеологічним потребам, котрі змушують сприймати минуле і продукувати знання із заздалегідь визначеним результатом. Зайве стверджувати, що такий підхід неминучий чи, принаймні, очікуваний з боку широкої громадськості, привченої завжди шукати прихований зміст явищ.
Натомість світова історіографія, від якої українська була тривалий час відірвана й ще нині залишається відірваною внаслідок передусім необізнаності істориків із зарубіжною літературою, пройшовши період “модерності”, пов’язаний зі спробами неупереджено розглядати історичні процеси в їх соціально-культурній багатоманітності, зробила за останні чверть століття рішучий крок в бік “постмодерну”. Цей крок був нерозривно пов’язаний з намаганнями звільнитися від метанарративів, котрі диктували наперед визначене бачення минулого з позицій ідеологізованого сьогодення, позицій, котрі підходили до минулого вибірково, витягаючи з нього тільки те, що здавалося гідним уваги, але водночас спотворювало минулу реальність, накидаючи їй невластиве відображення. Постмодернізм і його впливи на історіографію відбилися не стільки в намаганнях заперечити об’єктивність історичних знань як таких (власне в цьому найбільше звинувачують постмодерністів!), скільки в прагненні вдосконалити дослідницький інструментар з тим, щоб наблизити сучасникам минуле в тих картинах, образах і уявленнях, котрі були властиві відповідній історичній епосі, показати обмеженість людського пізнання, зумовленого культурно-інформаційними і політико-ідеологічними обріями біжучої дійсності. Постмодернізм піддав нищівній критиці найслабше місце домодерної та модерної історіографії – світоглядну обмеженість історика-дослідника, який “продукує” історичні знання у відповідності до своїх світоглядних і фахових можливостей, лімітованих і на свідомому, і на підсвідомому рівнях. Більше того, він довів неподоланні людські мовно-семантичні обмеження й на рівні складання історичних текстів. Тим самим він звинуватив попередню історіографію й істориків в “міфотворчості”, що відіграє неоднозначну роль в суспільному житті, може спричинити як надмірні ілюзії та злети, так і непотрібні масові психози і занепад. Постмодерністи не дали відповідей на кардинальні питання “змісту” і “сенсу” історії, але замінили їх не менш важливими відповідями на питання – “що є історія”. Цим відповідям судилося внести сум’яття в голови багатьох фахівців і любителів минулого, які безапеляційно вважали історію “науковою дисципліною” з усіма наслідками, які з цього випливали (аж до передбачення майбутнього!).
Кредо постмодернізму, сформульоване видатними філософами і мислителями сучасності, полягає в тому, що будь-які пізнавальні здобутки людства, в тому числі щодо минулого, зумовлені суб’єктивними чинниками, які зростають на ґрунті культурного простору конкретної особистості у поєднанні з її індивідуальними психологічними властивостями. Людина “творить" знання, котрі можуть бути конвенціонально сприйняті або відкинуті іншими особистостями в залежності від їхніх цільових установок і культурного поля. Іншими словами, наукові знання, як і всі інші – лише результат певного інтелектуального компромісу, який дозволяє конкретній спільноті формувати “соціальний організм”. Уся історія – результат культурних компромісів, в центрі якого стоїть особистість, що запропонувала найкращі (оптимальні для даного часу і культури) умови такого компромісу. Але в жодному разі не можна скидати з рахунку того факту, що кожна особистість є носієм своїх, “пофарбованих” у суто індивідуальні кольори, знань і світогляду, котрі вона хоче (або не хоче) переказати (нав’язати) іншим.
Постмодерністський суб’єкт, за таких умов, є одночасно і об’єктом, на якому сходяться всі нитки світобачення і світосприйняття. Йдучи за К. Ясперсом, можна сказати, що вся історія міститься в конкретній людині. Без окремої людини історія (або точніше уявлення про неї) є порожнім звуком. Така увага до людини змушує по-іншому підходити до вивчення і розуміння минулого, підносячи її ранґ і значення у минулих подіях, вбачаючи зміст історії не стільки в політичних або економічних подіях, скільки в свідомих (чи несвідомих) намірах осіб, котрі їх ініціювали. В давній філософській дискусії про первинність свідомості чи буття сучасна наукова думка схиляється до визнання вищості першої, принаймні стосовно людської історії.
Ще один важливий момент, який став надбанням постмодерного бачення минулого, визначивши його поле зацікавлень, полягає в тому, що людська історична діяльність проявляється лише у наслідках і результатах дій – матеріальних і духовних здобутках, котрі і складають єдино можливий об’єкт дослідження. Ці здобутки можуть бути здебільшого речовими (знаряддя, вироби, книжки тощо), іноді – духовними (перекази, пісні, легенди тощо). Але всі вони несуть на собі печать (слід) особи, яка їх створила (зробила). Мовні тексти, з якими здебільшого має справу історик, містять, окрім т.зв. зовнішньої інформації про описувані явища, ще й дані про їх автора – людину, котра описувала тільки те, що могла побачити або уявити в рамках свого культурного простору. Так само і “німа” матеріальна річ буквально промовляє дослідникові про того, хто її зробив. Історія, як історичні конструкції, і є діалогом особи з цим “зовнішнім” світом речей і символів, котрі вона намагається декодувати, розшифрувати, щоб здобути знання про минулу реальність. Якщо особа не володіє фаховими навиками і уявленнями про особливості конструювання історичних знань (“ремеслом” у визначенні М. Блока), то вона обмежується описом явищ “зовнішньої” історії – подій і фактів, котрі пояснює (інтерпретує) сучасними йому уявленнями про події. І тоді з’являються спокусливі і привабливі, але дуже далекі від реальності позаісторичні конструкти взірця “українців часів Христа”, “національної боротьби під проводом Б. Хмельницького”, “української скіфської держави” і т.д. і т.п. Мислення з позицій ідеологічних категорій свого часу про відмінні історичні епохи і явища не має іншого наслідку, крім запровадження в лабети великих метанаративів (доктрин), що визначають “єдино вірний” шлях досягнення людством “суспільства загального добробуту”.
Не є новітнім відкриттям, що завдання фахового історика полягає у “відтворенні минулого таким як воно було” (Л. Ранке). До недавнього часу в середовищі фахових істориків було поширене переконання (здебільшого воно побутує надалі), що з допомогою докладного і вмілого вивчення джерел (“слідів минулого”) можна досягти об’єктивного знання про минулу реальність. Нині такі ілюзії все більше розсіюються, але не внаслідок глибокої релятивізації наукового пізнання як такого, а, і на цьому варто наголосити, в результаті все більш повного усвідомлення суб’єктивності пізнання і конвенціональності як засади будь-якої людської комунікації взагалі. Роль особистості і суб’єктивності сьогодні відіграє таку велику роль в розумінні пізнання і відображення оточуючого світу, якої вони ще ніколи не мали в минулому. Значною мірою завдяки тій же комп’ютеризації, котра виявила кардинальне значення мови і знаку в процесі комунікації взагалі і формуванні свідомості зокрема. “Зовнішня” історія, представлена речами і символами (подіями і знаками), є лише відбиттям історії “внутрішньої”, прихованої у свідомості її творців.
Навряд чи хтось з тверезо мислячих людей може заперечити факт, що подіям і явищам завжди передує уявлення про них у свідомості людей. Спроба проникнути у свідомість “творців історії” (людей) дає змогу реконструювати ту минувшину, котра прихована за “зовнішніми” подіями і фактами (речами), одержати більш “глибинний” образ історії. Відповідно “внутрішня історія”, на відміну від “зовнішньої”, представляється пошуком не закономірних зв’язків між зовнішніми проявами явищ, а свідомісними уявленнями про ці зв’язки. Виявляється також, що свідомісні (ідеальні) відображення реальності наскрізь “занурені” у культурне поле даної епохи і спільноти, складають те “замкнене коло”, вихід з якого можливий лише для творчих особистостей, здатних до нестандартного мислення. Культура в її широкому тлумаченні (матеріальна і духовна, індивідуальна і колективна) і є єдиним об’єктом і предметом вивчення історика (але не природознавця).
Інтелектуальна історія як напрям має давні традиції, що сягають ще у XVI ст. і навіть античність. У XX ст. вона широко представлена вивченням “історії ідей” і біографістикою. Як і інші напрями історіографії “історія ідей” займалась переважно “зовнішньою історією” – описом суспільного тла, на якому вони повставали, а також психологічних особливостей їх творців. По великому рахунку в центрі такого вивчення перебувало суспільство, соціум. Тільки зрідка історики наважувалися звертатися до спроб реконструкції свідомісного стану особистості (як, наприклад Л. Февр). У другій половині XX ст. французькі історики Школи “Аннали” запропонували спеціальну категорію, яка дозволяла проникати в свідомісні процеси – ментальність. Історія ментальностей (або культурно-традиційного поля, в якому обертаються люди даного суспільства у визначену історичну епоху) зробила значний крок вперед за останні десятиріччя, розкривши незвідані області досліджень, що вимагають ґрунтовного міждисциплінарного підходу.
Сучасна інтелектуальна історія вимагає нового бачення минулого, в якому йдеться насамперед не про “зовнішню історію” об’єктів, а про “внутрішню історію” суб’єктів, власне про “людську” історію, нерозривно пов’язану з нагромадженням і використанням здобутків людського генія – інтелекту. Вона суб’єктивізує загальний історичний процес, заміняючи при цьому “лінійну” (“прогресистську”) історіософію – нелінійною особистісно-гуманістичною. Людина, особистість, індивідуальність стають альфою і омегою історії, в якій сходяться всі нитки буття і яка не дає підстав робити великі узагальнення соціального характеру хоча би з огляду на історичну нетривалість одного людського життя. Така історія, орієнтована на вивчення культурного поля, заперечує навіть саму можливість виведення однієї “єдино правильної” соціальної історіософської ідеї, оскільки культурні феномени відрізняються великою різноманітністю і мінливістю, створюють умови для необмежених можливостей індивідуального вибору світобачення й життєвої орієнтації.
Предметне поле сучасної інтелектуальної історії прив’язане до індивідуальної та колективної свідомості (ментальності), в просторі якої перебувають спроби осягнути (в категоріях історичної епохи) визначальні чинники людської творчості, як духовної, так і матеріальної. Завдання історика полягає, по-перше, у реконструкції способу мислення історичної особи (або колективу) і, по-друге, у визначенні логіки і наслідків її діяльності (матеріальної чи духовної). Таке означення предметного поля вимагає від дослідника ставити цілком нові запитання до історичних джерел, залучати здобутки і методи багатьох гуманітарних і соціальних наук, серед яких неодмінними є культурологія, етнологія, психологія, антропологія, соціологія та інші. Таким чином ерудиційні вимоги до історика значно зростають, а обсяг джерельного матеріалу, необхідного для дослідження – значною мірою урізноманітнюється.Дисциплінарій інтелектуальної історії сьогодні прийнято вважати таким, що постійно розширяється, захоплюючи всі ділянки історичного минулого. І це не дивно, оскільки соціальне буття – сучасне і минуле – є результатом свідомої (чи неусвідомлюваної) діяльності людини. Тож вивчення всіх сторін людської діяльності з точки зору її свідомісних (розумових) передумов представляється дуже перспективним. Воно дає кращі і глибші уявлення про те, чому людські спільноти встановлюють саме такий, а не інший тип політичних, соціальних, міжлюдських, товариських, родинних тощо відносин і чому вони так чи інакше змінюються (або тривають). Важливо підкреслити, що дослідження з позицій інтелектуальної історії представляє споживачеві як би “інший”, “внутрішній” вимір суспільного життя в часі, який здебільшого прихований за лаштунками “зовнішніх” подій і фактів. Водночас воно показує нескінченну різноманітність культурних типів кожного суспільства, яка змушує визнати його плюралізм і, як наслідок, перейнятися повагою до “інакодумання”. Індивідуалізація “історичного бачення” є невід’ємним супутником інтелектуалізації історії.
Разом з тим, частина істориків схильна звужено трактувати інтелектуальну історію, лише як дослідження “біографії ідей” (Лавджой) або “історію історичної думки”. На наш погляд, кожна з ділянок людської діяльності зумовлена інтелектом і тому так чи інакше підпадає під око інтелектуальної історії. Більше того, тільки інтелектуальна історія створює поки що невеликі (але змістовні) можливості для історичного синтезу на рівні соціальних спільнот і соціуму в цілому (хоча такі спроби, принаймні вдалі, нам невідомі).
Методологічний тезаурус інтелектуальної історії сьогодні ще перебуває у стані формування. Низка категорій, які вживалися нами вище, складають лише підстави такого тезауруса. Усі вони з’являлися поступово, по мірі зростання інтересу до конкретних галузей історичного пізнання. Ще в середині минулого століття увага істориків була привернена до “історичної свідомості”, якій було присвячено кілька представницьких міжнародних і національних форумів істориків 60 – 70-х років (зокрема у Франції, Німеччині, Польщі, колишній Югославії та ін.). Приблизно у той самий час увійшов до вжитку термін “ментальність”, навколо якого у 80 – 90-ті роки пройшли жваві методологічні дискусії. У останнє десятиріччя набула поширення мода на дослідження “історичної пам’яті” та її впливу на сучасні і минулі суспільства. Словник інтелектуальної історії зазнає збагачення за рахунок когнітивної соціології (соціології знання), етнології (культурної антропології у західному варіанті), соціології та інших наук.
Історіографія (історіописання) напряму користає з інтелектуальної історії, представляючи процес конструювання історичних знань відповідно до провідних ідей епохи і культурного поля соціуму. У підсумку інтелектуалістський підхід до історіописання змушує історика пильніше придивитися до власної творчості і співставити її з поширеними уявленнями про історичний процес, констатувати свою залежність від провідних світоглядних конструктів сучасності і, водночас, усвідомити “штучність”, “тимчасовість” і змінність історіографічних побудов, котрі значною мірою залежать від свідомого (чи несвідомого) вибору істориком методологічних орієнтирів. За таких умов історіографічна творчість дає серйозні підстави піддавати сумніву будь-які історичні (історіографічні) конструкції як такі, що спираються на певний культурний шар епохи, але не враховують всієї її багатоманітності (інших культурних шарів). З одного боку, це дає ширший простір для конструювання історичних гіпотез, а, з другого – релятивізує їхню об’єктивність. Іншими словами, історична інтерпретація відомих (і нових) історичних фактів є прямою функцією культурного поля історика, панівних чи обраних ним моделей бачення історії. Фаховість дослідника визначається його ерудиційним потенціалом, спроможним залучити до інтерпретації найновіші (і найбільш конвенціональні) здобутки історичного мислення. Історіографічний процес є в кінцевому рахунку “інтелектуальною грою інтерпретацій”, в якій рівень ерудиції визначає правила такої “гри”.
Дискурсивна практика творця історичних текстів піддавалася критичному вивченню сучасних постмодерністів (Г. Вайт, Ф. Анкерсміт та ін.) і виявила її величезну залежність від лінгвістичного компонента. Саме цей компонент запроваджує нездоланні межі побудови історичних (й всіх інших) текстів, запроваджуючи чітко окреслені взірці (тропи) переказу думки. Водночас він створює сприятливі можливості для аналізу історіографічного тексту насамперед з точки зору імпліцитних намірів їх автора. Блискучий аналіз і систематизація європейської історіографії ХІХ ст., зроблений американцем Г. Вайтом ще 1973 р. в праці “Метаісторія”, донині залишається взірцем подібного підходу до історіографічної продукції. Він однозначно зобов’язує істориків та історіографів (істориків історіографії) провадити вивчення історичних праць принаймні в трьох головних вимірах – мовно-літературному, логічному та ідеологічному. Такий аналіз виявляє приховані наміри творця історичних текстів, котрі своїм корінням нерозривно пов’язані з провідними ідеями його часу і оточення. Чи є вивчення дискурсивної практики історика домінантою історії історичної науки? На це питання можна відповісти лише ствердно. Без такого аналізу історіографія залишиться позбавленою стимулу для подальшого розвитку і продукуватиме праці, які претендуватимуть на “абсолютну істину”.
Перспективи розвитку інтелектуальної історії в Україні сьогодні залишаються туманними. Суспільне життя в Україні сконцентроване на проблемах становлення державності, соціальних і національних вимірах історичної продукції, які потребують не сумнівів в історичності (тобто змінності) бачення минулого, а навпаки – утвердження історично обґрунтованих міфологізованих історичних моделей націо- і державотворення. Своєю чергою це породжує потребу конструювання романтизованих схем національного розвитку, в яких домінантним є “закономірний” і непідважальний момент історичної необхідності в його гегелівському (або марксівському) варіантах. Гуманітарний постмодерністський підхід до історії як такої поки що не стоїть на порядку денному. Хоча окремі напрацювання в цьому плані, зокрема щодо вивчення ментальностей, в українській історіографії вже є (праці Н. Яковенко, Ю. Присяжнюка та ін.). Проте їхнє сприйняття в суспільстві є далеко не однозначним. Так само як неоднозначно сприймаються дослідження в галузі некласичного літературознавства, спрямовані на деміфологізацію і наближення до “людського виміру” провідних постатей української літератури (праці Г. Грабовича, С. Павличко, Т. Гундорової та ін.).
Натомість значно кращі перспективи інтелектуалізації історичних досліджень сьогодні можна зауважити в ділянці історіографічних студій, де перед дослідниками відкриваються ширші (і менш залежні від кон’юнктури!) простори для позбавлення “бронзових постаментів” визначних творців української історії (праці В. Ващенка, С. Стельмаха), які завдяки політичній інтерпретації були позбавлені майже всіх “людських” рис і “закам’яніли” у суспільстві образами, далекими від реальності і “людяності”.
Проте соціальне замовлення сьогодні ще диктує українським історикам фактичну “деінтелектуалізацію” історії, її політизацію та ідеологізацію. Чи вдасться історикам подолати існуюче методологічне (світоглядне) відставання від світової історичної думки? Як видається, це залежатиме від багатьох чинників, але насамперед – від подолання цивілізаційного відставання України в цілому, швидкості і послідовності зміщення суспільних орієнтацій з соціальних на інтелектуальні, з вічно матеріальних – на духовні.