Перейти до вмісту

Листи до братів-хліборобів/I/Лист 4

Матеріал з Вікіджерел
***

В початку революції я, як офіцер бувшої російської кінноти, мав під своєю командою більше сотні щиро мені відданих людей та мав у своїй роспорядимости пару сот прекрасних коней. Національний рух захопив розуміється й мій відділ, що складався майже виключно з саміх Українців. В Полтаві, де ми тоді стояли, вишито нам чудовий синьо-жовтий Штандардт, на якому було написано: „В своїй хаті своя сила і правда і воля.“ З великим одушевленням приняли ми цей новий Штандардт і він ще міцніще обєднав нас у одну дружню сімю, до якої всяка „шатія“, що почала тоді скрізь верховодити в армії, не мала абсолютно ніякого доступу. Не можу без глибокого зворушеня ще й сьогодня згадати ті гарні, найщасливіщі для мене хвилини й того чесного, доброго українського солдата, котрому пізніще, під час большовизму я мав завдячувати своє життя.

На Штандардт наш ми ще повинні були всі присягати, тільки-ж робити цього без наказу начальства, без санкції Держави, в поняттю законности орґанізованої військової маси, не можна. Инша річ, як би ніякого начальства не було, але воно вже тоді істнувало. Отже по нараді зі своїми солдатами й по нашій однодушній постанові поїхав я до Київа, до нашого Генерального Секретаря по справам військовим з проханням затвердити нашу частину, дати їй імя й дозволити мені формувати більший український кінний відділ.

Формальности всі я виконав, посвідченя, що я „дійсно Українець“, якого від мене пп. адютанти п. ґ. Секретаря вимагали, я представив, але все ж таки дозволу не одержав, хоч такі дозволи тоді роздавались тисячами. І так я відділу свого не сформував. Зважитись бути несолідарним, недисциплінованим супроти „своїх“, „Українців“, я не зміг.

Дозволив я собі згадати цей дрібний епізод тому, що він не одинокий. Для тодішніх провідників нації — а ними були виключно українські інтеліґенти — „пан“ та „поміщик“, який „не состояв у національній меншости“, не виголошував демаґоґічних промов і не записався в партію есерів, а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був „найсвідоміщий Українець“ і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обовязок.

Весь перший період Центральної Ради в унутрішній політиці пройшов — як було сказано — під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціялістами зокрема.

Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошеня незалежности України, миру з Центральними Державами та війни з Керенським, якого ми вважали ставлеником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. Завданням того ставленика було — як ми думали — зробити російську революцію коштом зруйнування „аґраріїв“, тоб то фактично коштом зруйнування України в першій мірі. Але навіть на самостійників-соціялістів дивились — як пише В. К. Винниченко в своїм „Відродженю Нації“, як на „людей занадто вже хоробливо пронятих національним чуттям“. Що ж до самостійности, то навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революцийні сили всієї Росії“.[1] Щож допіру говорити про нас — самостійників і несоціялістів.

В результаті українська інтеліґенція, замість во ймя національної ідеї та єдности української нації подати братню руку українським хліборобам, облобизалась во ймя єдности російського революцийного фронту з Керенським, одержавши за це від нього обвинуваченя в „30 серебренниках“. Замість миру з Центральними Державами, який тоді не зруйнованій ще Україні міг запевнити силу й будуччину, відбулось знамените „Тарнопольское наступленіе“, зроблене тоді по голосним, у пресі російській і українській опублікованим, військовим наказам Керенського й Петлюри. Потім прийшов „третій універсал“. Український хлібороб був зруйнований до щенту, а антантський фінансіст потирав із задоволеним руки.

Оповідають, що Клємансо був дуже злий, коли довідався, що ці самі Українці, які так приязно балакали з ґенералом Табуї, заключили берестейський мир. Для нього очевидно одразу стало ясно, що на Україні влада опиниться в руках природніх союзників німецьких консерваторів — аґраріїв українських і що ці аґрарії відплатять ліберальній антантофільській московській буржуазії за Керенщину миром з ворожими Керенському, Антанті й капіталістам російськими большевиками. „Прийдуть ще до мене ці Українці!“ — так мав покрикувати тоді „старий тигр“ европейського фінансового капіталу. Де-які потім дійсно прийшли, де-які ні.

При такій міжнародній констеляції народилась Українська Народна Республіка. На чолі її стояли українські інтеліґенти демократи, що в справах внутрішніх відзначались принціпіальностю, російською революцийною щиростю і чесностю, а в справах міжнародніх бездонною, дитячою несвідомостю.

——————

  1. Відродження Нації І ст, 43 — 4.