Шмуке глянув на пані Кантіне таким поглядом, що міг би обезброїти найлютішу ненависть; його бліде, сухе й загострене, як у мерця, обличчя було ніби всеосяжною відповіддю.
— Періть усе, а мені тайте блакайть і молитись! — сказав він, стаючи навколішки.
Пані Соваж подалась до Фрезьє, щоб сповістити його про смерть; той зразу ж побіг візником до президентової й зажадав на завтра доручення, яке давало б йому право заступати спадкоємців.
— Пане, — сказала до Шмуке пані Кантіне через годину після свого останнього запитання, — я сходила до пані Сібо, що за господиню у вас була, щоб вона сказала мені, де що лежить; але в неї чоловік помер, і вона мені такого наплела… Та слухайте ж мене, пане!..
Шмуке глянув на цю жінку, що й не здогадувалась про своє варварство, бо прості люди звикли пасивно терпіти найбільші моральні нещастя.
— Треба, пане, білизни на саван, треба грошей на розкладачку, щоб тій дамі було на чім спати, треба купити кухенного посуду, тарелів, тарілок, шклянок, бож на ніч прийде священик, а вона в кухні не знайшла нічогісінько.
— А мені треба тим часом дров та вугілля, щоб зварити обід, — обізвалась Соваж, — а я нічого не бачу! Та це й не диво, бо Сібо вас усе настачала…
— Але, люба моя, — сказала пані Кантіне, показуючи на Шмуке, що схилився в ногах у мертвого в стані цілковитої нечулости, — ви не повірите мені — він ні на що не відповідає.
— Та що ж, серденько, — промовила Соваж, — я зараз покажу вам, як у такому разі треба робити.
Соваж глянула по кімнаті так, як злодії дивляться, щоб знайти місце, де сховані гроші. Потім підійшла просто до Понсового комоду, висунула першу шухляду, побачила гаманець, де Шмуке поклав решту грошей від продажу картин, і показала його Шмуке — той машинально кивнув на знак згоди.
— Ось гроші, серденько! — сказала Соваж до пані Кантіне. — Зараз полічу їх і візьму, скільки треба, щоб
