Коло третьої години вдень, місяця листопада року 1844, якийсь чоловік літ під шістдесят, хоч усяк дав би йому більше, ішов Італійським бульваром, задерши носа й закопиливши губу, мов той купець, що допіру чудову справу впорав, або як самозадоволений хлопець після будуарного побачення. У Парижі це найкращий із відомих образів особистого чоловічого задоволення. У бульварних завсідників, що цілий день справляють на лавах посиденьки й захоплено аналізують перехожих, зразу ж зринала на устах, коли вони діда цього здалека бачили, властива паризька посмішка — така іронічна, глузлива та співчутлива, але, щоб заграла ця посмішка на обличчі парижанина, геть на всякі видовища пересиченого, треба справді чогось дуже цікавого. Кілька слів дадуть зрозуміти і археологічну цінність цього старого, і причину посмішки, що луною проходила скрізь по очах. Якось спитали в актора Гіяцінта, своїми дотепами славного, де він бере капелюхи, від яких заля з реготу лягає. „Я не беру їх, а зберігаю“, відповів він. Так от, серед мільйона акторів, що складають паризьку трупу, трапляються, самі того не відаючи, Гіяцінти, що зберігають на собі всі смішності певного часу і що з'являються перед вами, як втілення цілої доби, й викликають у вас раптом веселий сміх, коли ви гуляєте, пригнічені гіркою тугою від зради якогось екс-приятеля.
Зберігаючи все таки в деяких деталях свого вбрання вірність модам 1806 року, цей перехожий нагадував
