Сторінка:Бальзак. Тридцятилітня жінка (1934).djvu/231

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Тоді зацікавлене дитинча хутко злізло з коня, підійшло навшпиньки, ніби боялося шелесту власних кроків по килиму, поклало пальчика між зубками, стало в тій позі, що граціозна самою своєю природністю, і підняло білий серпанок, яким було закрите свіже личко дівчинки, заснулої на колінях у матері.

— Так Ежені спить? — спитало дитя, вкрай здивоване. — Чого ж вона спить, коли ми гуляємо? — додав хлопчик, широко розплющивши великі чорні вогкі очі.

— Тільки бог один це знає, — відповіла Кароліна, посміхнувшись.

Мати й син любувалися на дівчинку, яку щойно вранці охрищено. Дійшовши двадцять четвертого року, Кароліна була в розцвіті краси завдяки безхмарному щастю та повсякчасним радощам. Жіночість у ній була досконала. Радо скоряючись бажанням свого любого Роже, вона набула тих знань, що їй бракувало; тепер вона пристойно грала на фортепіані й гарно співала. Не знаючи звичаїв товариства, яке її відштовхнуло б і в якому вона не бувала б, якби її і прийняли, бо щаслива жінка не виїздить у світ, вона не могла ні засвоїти витончених манір, ні навчитися розмови, багатої на слова, але порожньої змістом, яка властива салонам; але натомість вона ретельно набула знань, потрібних для матері, гонор якої полягає тільки в тому, щоб гарно виховати своїх дітей. Не покидати сина, давати йому з колиски ті щохвилинні лекції, що виховують у дитячій душі нахил до прекрасного й доброго, охороняти його від усякого лихого впливу, виконувати воднораз і важкий обов'язок няньки і солодку повинність матері — така була її єдина втіха. З першого дня ця скромна й лагідна істота так помирилася з своїм замкненим життям у зачарованій сфері, де були всі її радощі, що й після шестилітнього найніжнішого зв'язку не знала ніякого іншого прізвища в свого друга, крім Роже. Повішена в її спальні гравюра з картини, де змальовано Псіхею, що прийшла з лампою глянути на Амура, не вважаючи на його заборону, нагадувала їй про умови її щастя. За ці шість років її скромні втіхи не докучали ніколи серцю

234