ти починаєш говорити мені про націю, про громадську мораль, про некорисливість… Боже мій, чим би ми стали, коли б не сестри імператора?
Цей бадьорий ще старик, якого селяни з його маєтку ще й досі називали «вельможним паном», закінчив ці слова, входячи під склепіння собору. Не вважаючи на святість місця, він наспівував, беручи свячену воду, арію з опери «Роза й Колас», і повів свого сина вдовж бічних галерей, зупиняючись біля кожної колони, щоб розглянути лави голів, які виладнались у церкві, немов шереги солдатів на параді. Особлива відправа Святого серця мала от-от початися. Дами, що належали до цієї конгрегації, стояли коло хору, тож граф із сином попрямували до цієї частини церкви й спинились біля одної з найтемніших колон, звідки могли бачити цілу цю масу голів, що нагадували всипаний квітами моріжок. Раптом за два кроки від молодого Гранвіля, забринів, мов перший по зимі солов'їний спів, такий ніжний голос, якого, здавалось, не могла мати земна істота. Хоч і в супроводі тисячі жіночих голосів та звуків органу, цей голос зворушив його нерви, мов розкішні й яскраві ноти гармоніки. Парижанин озирнувся й побачив молоду дівчину, що стояла, схиливши голову, тому її обличчя зовсім заховалося під широким білим капелюхом; «тільки від неї, — подумав він, — виходить ця ясна мелодія». Йому здалося, що він пізнав Анжеліку, дарма що на ній був темний мериносовий плащ, і він штовхнув рукою батька.
— Так, то вона, — сказав граф, глянувши, куди показував йому син.
Старий вельможа рухом показав на бліде обличчя старої жінки, що своїми очима, обведеними темними синцями, вже помітила сторонніх, хоч її хитрий погляд і не відривався, здавалось, від молитовника, що вона тримала. Анжеліка підвела очі на олтар, мов щоб удихнути в себе гострі пахощі ладану, якого хмари докочувалися до обох жінок. В таємничому світлі, що розливалося в темному переділі від свічок та лампад, молодик побачив тоді лице, яке схитнуло його рішення. Білий муаровий капелюх обрам-
249
