На цім слові графиня підвела очі до неба й додала:
— Кажіть, пане Фонтанон.
— Вже сім років пан Гранвіль чинить гріх перелюбства з коханкою, від якої має двох дітей, і змарнував на цю незаконну родину понад п'ятсот тисяч франків, які мали б належати його законній родині.
— Я мушу побачити це на свої власні очі, — сказала графиня.
— Хай вас бог боронить! — скрикнув абат. — Ви мусите просити й чекати в молитві, щоб бог просвітив вашого чоловіка, коли не хочете вжити проти нього заходів, що їх дають нам людські закони.
Довга розмова, що відбулася тоді між абатом Фонтаноном та його духовною дочкою, спричинилася до великої зміни в графині. Попрощавшись із ним, вона з'явилася перед слугами майже рум'яна й налякала їх своєю божевільною діяльністю: звеліла запрягти коні, скасувала цей наказ і разів двадцять міняла протягом години свої наміри. Але, кінець-кінцем, немов зважившись на рішучий крок, виїхала о третій годині, покинувши весь дім у здивованні від такого небувалого вчинку.
— Чи приїде пан обідати? — спитала вона в лакея, що з ним ніколи не розмовляла.
— Ні, пані.
— Ви відвезли його сьогодні до суду?
— Так, пані.
— А сьогодні що, понеділок?
— Так, пані.
— То тепер, виходить, їздять до суду в понеділок?
— Щоб тебе чорт забрав! — скрикнув лакей, коли його господиня поїхала, сказавши візничому: «Вулиця Тебу».
Панна де-Бельфей плакала; Роже, стоячи поруч неї, тримав свою подругу за руку, мовчав і дивився то на маленького Шарля, який нетямуще поглядав то на матір, то на колиску, де спала Ежені, то знов на Каролінине обличчя, де сльози нагадували дощ спід радісного сонячного проміння.
268
