— Але, докторе, ми не марно вчили їх арифметики, і вони вміють рахувати. Зараз вони, мабуть, чекають від мене спадщини.
— О, графе, як могла ця думка з'явитися у вас, такого доброго, такого сумлінного, гуманного? Справді, якби я сам не був живим доказом цієї добродійності, яку ви розумієте так глибоко й так широко…
— Задля своєї приємності, — жваво відказав граф. — Я плачу за почуття, як заплатив би завтра купу золота за найдитинніші ілюзії, які б зворушили мені серце… Я допомагаю бідним з тої самої причини, що й у карти граю: тому не сподіваюся ні на чию подяку. Я дивився б, як ви вмираєте, і оком не моргнувши, і вимагаю від вас до себе такого самого почуття. Ах, юначе, життьові події пройшли над моїм серцем, як лава Везувія над Геркуланумом: місто існує, але воно мертве.
— Ті, хто довів до такої нечулості таку палку й життьорадісну душу, як ваша, дуже завинили.
— Жодного слова більше, — відказав граф, охоплений жахом.
— У вас недуга, яку ви мусите дозволити мені вилікувати, — сказав Біаншон схвильовано.
— Хіба ви знаєте ліки проти смерті? — нетерпляче скрикнув граф.
— Ручуся, графе, що надихну життям серце, яке вам здається мертвим.
— Хіба ви дорівняєтесь Тальмі?[1] — іронічно спитав голова суду,
— Ні, графе, але природа така вища від Тальми, як Тальма вищий від мене. Слухайте: на горищі, що вас цікавить, живе жінка років тридцяти, і любов у неї доходить до фанатизму; вона кохає юнака, який має вродливе обличчя, але якого зла фея наділила всіма можливими пороками. Цей юнак любить грати, і я не знаю, чому він дає перевагу: жінкам чи вину; часом його вчинки були такі гидкі, що варті були уваги поліції. Ну, а ця жінка
276
- ↑ Славетний французький трагік (початок XIX ст.).
