Тридцятилітня жінка (збірка)/Покинута

by Оноре де-Бальзак

◀ Подвійна родина

Тридцятилітня жінка Оноре де-Бальзак пер.: В. Підмогильного Покинута

Оноріна ▶

Харків: Література і мистецтво, 1934

 

ПОКИНУТА

 

 

Пані графині д'Абрантес зичливий слуга Оноре де-Бальзак.

На початку весни 1822 року паризькі лікарі відрядили в долішню Нормандію одного молодика, що саме видужував від запальної хвороби, спричиненої деякою надмірністю в навчанні, а може й у житті. Його одужання потребувало безумовного спокою, ніжного харчування, свіжого повітря й цілковитої відсутності гострих вражінь. Отже буйні беєйські поля і мляве провінціальне життя здавались сприятливими для його відживлення. Він прибув до Беє, гарненького міста, розташованого за два льє від моря, до одної з своїх кузин, що прийняла його з сердечністю, властивою людям, які звикли до самотнього життя і для яких прибуття родича або приятеля стає за щастя.

Деякими звичаями всі невеличкі міста скидаються одне на одне. Тож по кількох вечорах, проведених у своєї кузини пані де-Сент-Север, чи в когось з осіб, що складали її коло, цей молодий парижанин, якого звати було — барон Гастон де-Нюель, перезнайомився незабаром з людьми, що їх це виключне товариство вважало за ціле місто. Гастон де-Нюель помітив у них ті незмінні особисті якості, що їх спостережники знаходять у численних столичках давніх держав, з яких складалася колись Франція.

Найперше, тут була родина, якої шляхетство, за п'ятдесят льє вже й невідоме, вважається в департаменті за незаперечене і за найдавнішої стародавності. Ця ніби королівська родина в малому вигляді сягає завдяки своїм шлюбним зв'язкам, хоч про це ніде не згадується, до Наваренів, до Гранльє, торкається до Кадіньянів і зачіпається за Бламон-Шоврі. Голова цього славного роду завжди буває завзятий мисливець. Людина без манер, він набридає всім своєю номінальною вищістю; супрефекта терпить так само, як і податок, ніякої нової сили, створеної дев'ятнадцятим століттям, не визнає і вважає за політичну дивовижність, що прем'єр-міністр не дворянин. У його дружини різкий тон, говорить вона голосно, мала прихильників, але регулярно на страснім тижні говіє; дочок виховує кепсько й гадає, що вони завжди будуть багаті з свого імени. А втім, ні чоловік, ні жінка не мають ніякого уявлення про сучасну розкіш; вони зберігають театральні лівреї і держаться старосвітських форм у посуді, в меблях, в каретах, як і в мові та звичаях. А втім, ця пристаріла пишність досить добре сполучається з провінціальною ощадністю. Одно слово, це — дворяни минулого, тільки без ленного податку, без собачих зграй та виложеного галуном убрання; всі вони сповнені взаємоповаги, всі віддані володарям, яких бачать лише здалека. В родині неодмінно животіє дядько чи брат, генерал-лейтенант, кавалер червоної стрічки і царедворець, що ходив до Ганновера з маршалом де-Рішельє, і ви знайдете його тут, ніби загублений листок старого памфлету часів Луі XV.

Цій допотопній родині протистоїть родина багата, але не така старовинна своїм шляхетством. Подружжя виряджається на два зимові місяці до Парижа й привозять звідти скороминущий тон та одноденні пристрасті. Пані — елегантна, але трохи манерна й завжди спізняється з модами. Проте вона глузує з неуцтва, засвоєного її сусідами; посуд у неї модерний, у неї груми, негри, камердинери. Старший син має тильбюрі, нічого не робить, у нього майорат; молодший — кандидат державної ради. Батько, добре обізнаний у міністерських інтригах, розповідає анекдоти про Луі XVIII та пані дю-Кайля; він кладе гроші на п'ять відсотків, уникає розмов про сидр, але часом його ще опадає манія звіряти цифру департаментських багатств; він член генеральної ради, замовляє вбрання в Парижі й носить хрест Почесного Легіону. Одно слово, цей дворянин зрозумів Реставрацію і заробляє в Палаті; але роялізм його поміркованіший за роялізм родини, з якою він змагається. Він передплачує «Газет» і «Деба». А та родина читає лише «Котідьєн».

Владика єпископ, колишній генеральний вікарій, хитається між цими двома силами, які хоч і віддають йому в релігійних справах належну шану, але дають іноді відчути мораль, яку добрий Лафонтен^[1] висловив наприкінці «Осла, навантаженого реліквіями». Старий з різночинців.

Далі йдуть другорядні зорі, дворяни, які мають від десяти до дванадцяти тисяч ліврів ренти і були капітанами I-го рангу, або ротмістрами, чи й зовсім нічим. Майже всі вони були в пажах або в мушкетерах і докінчують у супокої свої дні, пильнують доходів, клопочучись більше рубанням лісу або своїм сидром, ніж монархією. Проте й вони знімають мову про хартію та лібералів між двома роберами вісту чи за партією трик-траку після того, як уже полічили посаги й улаштували шлюби згідно з генеалогією, яку вони знають напам'ять; їхні дружини пишаються і строять із себе придворних паній у своїх плетених кабріолетах; вони гадають, що пишно прибрані, коли закутуються в шаль і шапочку; на рік купують по два капелюхи, та й то по добрій розвазі, і кажуть приставляти їх з Парижа з нагодою; взагалі ж — доброчесні й белькотухи.

Навколо цих головних елементів аристократичного люду гуртуються дві-три вельможні старі панни, що розв'язали проблему припинення людського роду. Здається, що їх запечатано в домах, де ви їх бачите; їхні обличчя й туалети становлять частину нерухомого майна міста, провінції; вони тут, як традиція, як спогад, як дух. У всіх їх є щось незламне й монументальне; вони вміють до речі всміхнутись чи хитнути головою і час від часу промовляють слова, що вважаються за дотепні.

В це невеличке Сен-Жерменське передмістя промкнулося завдяки своїм аристократичним поглядам або своєму достаткові кілька багатих буржуа. Але, не зважаючи на їх сороклітній вік, кожне тут каже про них: «А той малий добромисний!» І призначають їх у депутати. Загалом старі панни їм протегують, але й гудять їх.

Нарешті, в цім обранім товаристві приймають двох-трьох священиків чи то заради їхньої епітрахілі, чи за їхній розум, або й просто — нудьгуючи поміж себе; ці значні особи вводять міщанський елемент у свої вітальні, як пекар кладе дріжджі в тісто.

Розумовий багаж, зібраний у всіх цих головах, складається з певної кількості старовинних поглядів, до яких домішуються трохи нових думок, що спільно щовечора пережовуються. Як вода в невеликій бухті, фрази, що висловлюють ці думки, мають свій щоденний приплив і відплив, свій безупинний вир, достоту однаковісінький; і хто слухає їх сьогодні, почує й завтра, і через рік, і завжди їх порожній гомін. Їхні непорушні присуди про земні справи становлять традиційну науку, до якої годі будькому додати хоч краплину. Життя цих рутинерів плазує в сфері звичок, так само безперечних, як і їхні релігійні, політичні, моральні та літературні погляди.

Допущеному в це братство чужинцеві всякий не без певної іронії скаже: «Ви не знайдете тут блиску вашого паризького світу!» — і всякий засудить життя своїх сусід з наміром упевнити вас, що він у цім товаристві — виняток і що він даремно намагався був його оновити. Але якщо чужинець потвердить, на лихо, якимсь зауваженням ту думку, яку ці люди взаємно одне про одного мають, його зразу ж приймають за людину лиху, без віри й без закону; за зіпсованого парижанина, «як і всі парижани взагалі».

Коли Гастон де-Нюель з'явився в цьому невеликому світі, де етикет додержувався цілковито, де кожна життьова річ гармоніювала з усім іншим, де все було на видноті, а дворянські й земельні якості котирувались, як біржові фонди на останній сторінці газет, його заздалегоди вже було зважено на непомильних терезах беєйської громадської думки. Його кузина пані де-Сент-Север виказала вже суму його достатку й майбутньої спадщини, оголосила його генеалогічне дерево, розхвалила його знання, чемність та скромність. Його привітали так, як і належалось йому, прийняли його, як доброго дворянина, хоч і без церемоній, бо йому було лише двадцять три роки; але деякі молоді особи й дехто з матерів зробили йому ласкаві очі. Він мав вісімнадцять тисяч ліврів ренти в долині Ож, а його батько рано чи пізно мав лишити йому Манервільський замок з усіма вигодами. Щодо його виховання, політичного майбутнього, особистої вартості, здібностей — про це не було навіть мови. Землі його були добрі, оренда дуже певна; чудові плантації були оброблені; полагодження й податки покладено на фермерів; яблуням було по тридцять вісім років; нарешті батько приторговував двісті десятин лісу, суміжних з його парком, який він хотів обгородити; ніяка урядова перспектива, ніяка людська слава не могли змагатися з такими вигодами. Чи то з жарту, чи з розрахунку, пані де-Сент-Север про старшого Гастонового брата не згадувала, та й Гастон про нього мовчав. Але той брат був сухотний і так ніби мав незабаром бути похований, оплаканий, забутий. Гастон де-Нюель спочатку розважався цими персонами; зарисував у свій альбом їхні постаті в усій смачній, так би мовити, правдивості їх вуглуватих, скривлених і зморшкуватих фізіономій, в кумедній оригінальності їх убрання й чуднот; тішився з норманізмів їхньої говірки, з їхніх старосвітських думок та звичаїв. Але прилучившись на мить до цього існування, подібного до існування вивірок, що крутяться в клітці, він відчув у собі брак опору проти цього наперед визначеного, як у ченців по манастирях, життя і впав у кризу, яка не є ні нудьга, ні огида, але несе в собі майже всі їх наслідки. Після легких болів від такого переходу на індивіді здійснюється явище пересадження в невідповідний грунт, де він має атрофуватись і провадити рахітичне життя. Справді, коли його ніщо не витягне з цього товариства, він непомітно перейме його звичаї і звикне до його порожнечі, що полонить його і губить. Гастонові легені вже призвичаювались до цього повітря. Ладний зазнати рослинного щастя днів, що минали без клопоту й думок, він починав забувати про той рух соків, про те постійне запліднення духу, до якого так палко поривався в паризьких сферах, і мав закам'яніти серед цих окам'янілостей, лишитись тут назавжди, як Уліссові товариші, вдоволений своєю огрядністю. Якось увечері Гастон де-Нюель сидів між однією старою дамою і одним з генеральних вікаріїв діоцезу у вітальні з панелями, розмальованими сірим кольором, викладеній великими глиняними білими тахлями, оздобленій родинними портретами, з чотирма столами до гри, круг яких шістнадцять осіб правили теревені, граючи у віст. Там, ні про що не думаючи, але стравлюючи чудовий обід, що в провінції становить подію дня, він спіймав себе на тому, що виправдує тутешні звичаї. Йому ставало зрозумілим, чому ці люди вживають і далі вчорашні карти, тасують їх на зношеному килимі і як вони дійшли до того, що вже ні для себе, ні для інших не одягаються. Він добачав якусь філософію в одноманітному русі цього кругового життя, в спокої логічних звичок і в невіданні прекрасного. Одно слово, він майже збагнув марність розкоші. Париж з його пристрастями, бурями й насолодами поставав тепер у його уяві, як згадка з дитинства. Він щиро милувався з червоних рук та скромного й боязкого вигляду однієї молодої особи, якої лице на перший погляд здалось йому дурнуватим, манери незграбними, вся вона відворотною, а її міна аж надто кумедною. Він гинув. Приїхавши до Парижа з провінції, він знову впав би після запального паризького життя в холодне провінціальне животіння, коли б не одна фраза, що вразила його слух і дала йому раптове збудження, мов якийсь оригінальний мотив в акомпаніменті нудної опери.

— Ви не були вчора в пані де-Босеан? — сказала стара жінка до голови тутешнього князівського дому.

— Я був сьогодні вранці, — відповів той. — Застав її дуже сумну й таку недужу, що не зважився настоювати, щоб вона прийшла завтра обідати з нами.

— З пані де-Шампіньєль? — якось здивовано скрикнула вдова.

— З моєю дружиною, — сказав дворянин спокійно. — Хіба пані де-Босеан не з Бургундського дому? Щоправда, по жіночій лінії; але це ім'я, кінець-кінцем, виправляє все. Моя дружина дуже любить віконтесу, а бідна дама так довго живе самотою, що…

Вимовляючи ці останні слова, маркіз де-Шампіньєль кинув на осіб, що допитливо його слухали, холодний і спокійний погляд; але майже неможливо було вгадати, чи перед нещастям, чи перед вельможністю пані де-Босеан він поступався, чи йому лестило прийняти її, чи він хотів з пихи примусити тутешніх дворян та їх дружин її побачити.

Усі дами, здавалось, радилися, ззираючись між собою; а тоді найглибше мовчання запанувало раптом у вітальні, і їхні пози прибрали ніби ознаку догани.

— Чи не та це пані де-Босеан, що так уславилася своєю пригодою з паном Ахуда-Пінто?^[2] — запитав Гастон у особи, біля якої сидів.

— Та сама, — відповіли йому. — Коли маркіз Ахуда одружився, вона оселилася в Курселі; тут її ніхто не приймає. До того ж, вона надто розумна, щоб не почувати фальш свого становища; тож і вона не шукає когось бачити. Пан де-Шампіньєль і кілька чоловіків були представились їй, але вона прийняла лише пана де-Шампіньєля, — можливо через їх свояцтво; вони споріднені через Босеанів. Маркіз де-Босеан-батько був одружений з одною Шампіньєль із старшої галузі. Хоч і вважають, що віконтеса де-Босеан походить з Бургундського дому, алеж ви розумієте, що ми не можемо приймати тут жінку, що відділилась від свого чоловіка. Погляди це старосвітські, але нам достач ще дурного розуму їх держатися. Віконтеса тим більше завинила в своїх пустощах, що пан де-Босеан — людина обхідлива, придворна; він дуже хотів би порозумітися. Але його дружина навіжена…

Пан де-Нюель, хоч чув і далі голос своєї розмовниці, вже не слухав її. Тисяча фантазій його поглинули. Чи існує якесь інше слово, щоб змалювати принадність пригоди в ту мить, коли вона всміхається уяві, коли в душі виникають невиразні сподіванки, коли вона передчуває нез'ясовне блаженство, острах події, хоч ще ніщо не живить і не окреслює химер цього міражу? Розум тоді пурхає, плодить неможливі проекти й дає в зародку щастя пристрасті. Хоч, можливо, зародок пристрасті має в собі її всю, як зерно — гарну квітку з її пахощами й багатством кольорів. Пан де-Нюель не знав, що пані де-Босеан втекла до Нормандії після гучного розголосу, якому більшість жінок заздрить і який вони засуджують, особливо коли принади молодості й краси майже виправдують провину, яка до нього спричинилася. В усякій славетності, з чого б вона не походила, є незрозумілі чари. Здається, що для жінок, як колись для родин, слава гріха стирає його ганьбу. Так само, як рід пишається відтятими головами, вродлива жінка стає привабливіша через фатальну славу щасливого кохання або жахливої зради. Чим більшого жалю варта ця жінка, тим більше збуджує вона симпатій. Ми безжальні лише до вульгарних речей, почуттів і пригод. Коли привертаємо до себе очі, ми здаємось великими. І хіба не треба, справді, піднестися над іншими, щоб бути на видноті? Отже, натовп мимоволі почуває повагу до всього, що знялось угору, не дуже вимагаючи звіту про засоби. Ту хвилину Гастон де-Нюель почував, що його пориває до пані де-Босеан під таємним впливом цих доводів, а може з цікавості, з потреби надати інтересу своєму теперішньому життю, одно слово, з безлічі мотивів, яких висловити неможливо і на означення яких часто придається слово фатальність. Раптом віконтеса де-Босеан постала перед ним у супроводі безлічі чарівних образів; вона була новий світ; біля неї, безперечно, було чого боятися, сподіватися, було що поборювати, перемагати. Вона мусіла контрастувати до осіб, яких Гастон бачив у цій мізерній вітальні; нарешті, це була жінка, а він ще не зустрічав жінки в цьому холодному товаристві, де обрахунки заступали почуття, де чемність була не більше, як обов'язок, а найпростіші думки мали в собі щось надто образливе, щоб їх тут слухали чи висловлювали. Пані де-Босеан будила в його душі спогад про молодечі мрії і найпалкіші пристрасті, який на мить заснув. Усю решту вечора Гастон був неуважний. Він міркував, як би добутись до пані Босеан; способів до цього не було зовсім. Її вважали за надзвичайно розумну. Але коли розумні жінки й можуть спокуситись на щось оригінальне чи витончене, то вони ж вибагливі, вміють усе відгадати; у важкому намірі сподобатись їм є стільки ж шансів погубити себе, як і дійти свого. Крім того, з гордощами свого становища віконтеса мусіла поєднувати гідність, яку їй диктувало її ім'я. Глибока самотність, в якій вона жила, здавалась найменшим з бар'єрів, поставлених між нею і товариством. Незнайомцеві, якого б почесного роду він не був, майже неможливо було дістатися до неї. Проте, ранком другого дня пан де-Нюель рушив на прогулянку до Курсельського павільйону і разів кілька пройшовсь круг огорожі, що прилягала до нього. Ошуканий ілюзіями, що в них так природно вірити в його літа, він зазирав у виломи й через мури, поглядав на зачинені гратчасті віконниці, роздивлявся ті, що були відчинені. Він сподівався якогось романічного випадку, розраховував, щоб доступитись до незнайомої, на його наслідки, не помічаючи їх неможливості. Він прогуляв зовсім марно кілька ранків, але з кожною прогулянкою ця жінка, що опинилась поза товариством, ця похована в самотині жертва кохання виростала в його думці й оселялась у душі. І серце Гастонове билося надією і радістю, коди випадково, простуючи вздовж Курсельських мурів, він чув важкий крок якогось садівника.

Думав він і про те, щоб написати до пані де-Босеан; але що писати жінці, якої не бачив і яка тебе не знає? До того ж Гастон не був певний себе; крім того, як і всі молодики, сповнені ще ілюзій, він гірше від смерті боявся страшного зневажливого повчання і тремтів на думку, скільки то шансів має його перша любовна проза бути кинутою в огонь. Тисячі протилежних думок, що змагалися між собою, заполонили його. Нарешті, химеруючи, укладаючи романи та сушачи собі голову, він знайшов одну з тих щасливих хитрощів, що їх надибуєш, кінець-кінцем, серед безлічі тих, які вигадуєш і які показують і найневиннішій жінці ввесь обсяг пристрасті, з якою чоловік нею захопився. Суспільні чудноти утворюють часто стільки ж реальних перепон між жінкою та її коханцем, скільки вигадують їх східні поети для чарівних фікцій своїх казок, і їхні найфантастичніші образи рідко бувають прибільшені. Тому в природі, як і в світі вигадки, жінка завжди мусить належати тому, хто вміє дістатись до неї і визволити її із становища, в якому вона знемагає. Найубогішого з календерів, закоханого в каліфову дочку, відділяла від неї, певне, не більша відстань, ніж та, що була між Гастоном і панією де-Босеан. Віконтеса жила в цілковитій невідомості про шанці, якими обводив її пан де-Нюель, чиє кохання зростало на всю величину поборюваних перешкод і який надавав своїй імпровізованій коханці принад, що їх має все далеке.

Одного дня, звірившись на своє надхнення, він усю надію поклав на кохання, що мусіло джерелом забити з його очей. Гадаючи, що слово красномовніше за найпалкіший лист, а також розраховуючи на природну жіночу цікавість, він рушив до пана де-Шампіньєля з наміром використати його для успіху свого заходу. Він сказав дворянинові, що має виконати важливе й делікатне доручення до пані де-Босеан, але, не знаючи, чи читає вона листи незнайомого почерку й чи повірить чужинцеві, просить його запитати віконтесу під час першого ж свого візиту, чи зволить вона його прийняти. Просячи маркіза додержати тайни в разі відмови, він разом з тим дуже дотепно переконав його не замовчувати перед панією де-Босеан жодної з обставин, що могли сприяти цій меті. Адже він людина чесна, сумлінна, до негарного чи навіть недобропристойного вчинку нездібна! Гордовитого дворянина, підлещеного в його дріб'язковім гонорі, зовсім ошукала ця дипломатія кохання, що надає молодикові апломбу і вправної затайливості старого посла. Він спробував дізнатися про Гастонові таємниці, але той, аж ніяк не зважуючись сказати йому про них, відповів хитрощами на спритні запитання пана де-Шампіньєля, що, яко французький лицар, сказав йому комплімент за його обережність.

Маркіз зразу ж подався до Курселя з тою поспішністю, яку виявляють чоловіки певного віку, коли йдеться про послугу гарненькій жінці. В тому становищі, в якому перебувала віконтеса де-Босеан, це доручення природно мало її заінтригувати. Тому, хоч вона й не знайшла, перебравши спогади, ніякого приводу, що міг би привести до неї пана де-Нюеля, вона не добачала й ніякої незручності в тому, щоб його прийняти, щоправда, після того, як довідалась обережно про його становище в світі. Проте, спершу вона відмовила; потім обговорила з паном де-Шампіньєлем це питання звичайності, звертаючись до нього, щоб довідатись, чи відомі йому мотиви цього візиту; тоді відступилася від своєї відмови. Обговорення і вимушена скромність пана маркіза розворушили її цікавість.

Пан де-Шампіньєль, не бажаючи видатись смішним, запевняв, як людина обізнана в справі, але скромна, що віконтеса й сама мусить добре знати причину цього візиту, дарма що вона щиро її шукала й не знаходила. Пані де-Босеан вигадувала зв'язки між Гастоном і людьми, яких той не знав, губилася в абсурдних припущеннях і запитувала себе, чи не бачила вона колинебудь пана де-Нюеля. Найправдивіший чи найуміліший любовний лист не справив би, певне, такого вражіння, як ця таємнича загадка, яку пані де-Босеан марно пробувала розгадати.

Коли Гастон дізнався, що йому можна побачити віконтесу, він і захоплений був, що так швидко досяг палко бажаного щастя, і надзвичайно стурбувався, бож мусів дати розв'язку своїм хитрощам. «Ат! бачити її, — казав він, одягаючись, — бачити її, це все!» Крім того, він сподівався, що, переступивши курсельський поріг, він добере способу розв'язати Гордіїв вузол, що він сам заплутав. Гастон належав до тих, хто, вірячи у всемогутність доконечності, ідуть уперед; і в останню мить, ставши перед небезпекою, вони надихаються нею й знаходять сили, щоб її подолати. До свого туалету він доклав особливої пильності. Він уявляв, як і всі молодики, що від добре чи зле зачесаного кучеря залежить його успіх, не відаючи, що в молодих літах усе чарівне й привабливе. До того ж, вишукані жінки, якою була й пані де-Босеан, вабляться лише на чари розуму й на вищість характеру. Великий характер лестить їм гонор, обіцяє їм велику пристрасть і здається спроможним задовольнити вимоги їхнього серця. Розум тішить їх, відповідає їхній тонкій вдачі, додає їм певності, що їх зрозуміють. А чого хочуть усі жінки, як не того, щоб їх тішили, розуміли й обожнювали? Але треба вже добре поміркувати над життьовими речами, щоб зрозуміти те вище кокетство, яке є в недбальстві одягу й розумовій стриманості під час першої зустрічі. Коли ми стаємо такими хитрими, щоб бути добрими політиками, то ми вже надто старі, щоб користуватись своєю досвідченістю. Тим часом як Гастон, не звіряючись на свій розум, надолужував принадами вбрання, пані де-Босеан теж докладала інстинктивно вишуканості до свого туалету й думала, впоряджаючи зачіску: «Я ж не хочу бути страховищем».

В розумі, постаті й манерах пана де-Нюеля була та наівно-оригінальна доладність, що й пересічним думкам та рухам надає якоїсь любості, дозволяє говорити про все і примушує все прощати. Він був освічений, проникливий, з приємним і рухливим, як і його вразлива душа, обличчям. Жага й ніжність світились йому в жвавих очах; і його серце, аж надто добре, тим очам не суперечило. Тож намір, що він замислив, уступаючи до Курселя, гармоніював з природою його відвертої вдачі й палкої уяви. Не вважаючи на сміливість кохання, він не зміг, проте, подолати в собі бурхливий дриж, коли, перейшовши велике, сплановане на взір англійських садів, подвір'я, опинявся в залі, де лакей, спитавши його ім'я і зникнувши, з'явився знов, щоб його провести.

— Пан барон де-Нюель.

Гастон увійшов поволі, але досить зграбно — річ ще тяжча у вітальні, де тільки одна жінка, ніж де їх двадцять. У кутку біля каміна, де, не вважаючи на пору року, горів великий вогонь і стояли два засвічені канделябри, кидаючи м'яке світло, він побачив молоду жінку, що сиділа в тому модному з дуже високою спинкою кріслі, низьке сидіння якого дозволяло надавати голові різних положень, повних грації і краси — нахиляти її, спускати, томно підводити, ніби то був важкий тягар, а ноги — згинати, показувати і знов ховати під довгими зборами чорної сукні. Віконтеса хотіла покласти книжку, що читала, на круглий столик, але, коли вона обернула до пана де-Нюеля голову, книжка, покладена зле, впала в проміжок між столиком і кріслом. Не звертаючи на цей випадок уваги, віконтеса випросталась і вклонилась на вітання молодика, але ледве помітно й майже не підводячись з крісла, що в нього поринало її тіло. Нагнувшись уперед, вона хутко поворушила вогонь; потім нахилилась, підняла рукавичку, яку недбало наділа на ліву руку, шукаючи поглядом другої, але зразу й покинула, бо правою рукою, білою, майже прозорою і кволою, без каблучок, з тонкими пальцями, на яких рожеві нігті творили досконалий овал, вона показала на стілець, ніби запрошуючи Гастона сідати. Коли незнайомий гість сів, вона обернула до нього голову запитливим і кокетним рухом, якого витонченість годі змалювати; він належав до тих зичливих, до тих граціозних, хоч і виразних рухів, що даються першим вихованням і постійною звичкою до всього вибо́рного. Ці численні рухи швидко йшли один за одним, без нерівності й різності і зачарували Гастона поєднанням уважності й недбальства, що їх вродлива жінка додає до аристократичних манер вищого товариства. Пані де-Босеан надто яскраво контрастувала з автоматами, серед яких він прожив уже два місяці свого вигнання в нетрях Нормандії, щоб не стати для нього вособленням поезії його мрій; тому й не міг він порівняти її високих якостей до якостей жодної з тих, ким колись захоплювався. Перед цією жінкою, у вітальні, вмебльованій так, як вітальня Сен-Жерменського передмістя, повній багатого, розкиданого по столах безділля, побачивши книжки й квіти, він знову відчув себе в Парижі. Він ступав по справжньому паризькому килимі, бачив добірний тип і крихкі форми парижанки, її витончену грацію, її нехтування вмисними ефектами, що так шкодять провінціальним жінкам.

Маркіза де-Босеан була білява і, як усі біляві, біла, а очі мала темні. Вона благородно тримала своє чоло, чоло впалого ангела, що пишається своєю провиною і не хоче прощення. Її коси, рясні й закручені вгорі над двома пов'язками, що обводили на чолі широкі криві лінії, ще побільшували величність її голови. Уява мимоволі шукала в спіралях цієї золотистої шевелюри бургундської герцогської корони, а в блискучих очах цієї знатної дами — всієї мужності її дому, мужності жінки, сильної тільки проти зневаги й нахабства, але сповненої ніжності до солодких почуттів. Контур її голівки, чудово поставленої на довгій білій шиї, риси її тонкого рухливого обличчя, розтулені уста заховували вираз чарів і обережності, відтінок удаваної іронії, що скидалася на лукавство й зухвальство. Важко було не простити їй цих двох жіночих гріхів, згадавши про її нещастя, про любов, яка мало не коштувала їй життя і про яку свідчили ті зморшки, що від найменшого руху позначались на її чолі, і скорботна вимовність її чудових очей, що часто здіймались догори. Хіба не величне було це видовище і хіба не звеличувалось воно ще більше на думку, що перед вами, у великій мовчазній вітальні, жінка, відлучена від цілого світу, яка вже три роки живе в нетрях невеликої долини далеко від міста, самотою, із згадками про блискучу й щасливу молодість, палку, сповнену колись свят і постійної хвали, а тепер віддану на жах небуття? В посмішці цієї жінки виявлялась висока свідомість власної вартості. Не бувши ні матір'ю, ні дружиною, відкинута товариством, позбавлена єдиного серця, що могло примусити її серце битись без сорому, не маючи ні в якому почутті допомоги, потрібної її хисткій душі, вона мусіла почерпувати силу з самої себе, жити своїм власним життям і не мати іншої надії, крім надії покинутої жінки — чекати смерті й прискорювати її повільність, не вважаючи на чудові дні, які їй ще лишилися. Жінці почувати себе призначеною до щастя і загинути, його не зазнавши, не давши!.. Яка мука! Ці міркування промайнули в пана де-Нюеля з блискавичною хуткістю, і йому стало соромно за себе в присутності найбільшої поезії, якою тільки може огорнутися жінка. Полонений потрійною пишнотою краси, нещастя і благородства, він мов застиг від подиву, як сновида, дивлячись на віконтесу, але не знаючи, що їй сказати.

Пані де-Босеан, якій, безперечно, це зачудування не було немиле, ласкавим, хоч і владним рухом простягла йому руку, потім, викликавши на бліді губи посмішку, мов скоряючись іще грації своєї статі, сказала йому:

— Пан де-Шампіньєль попередив мене, пане, про доручення, що ви так ласкаво взяли на себе задля мене. Чи це не від…

Почувши цю страшну фразу, Гастон ще краще зрозумів смішність свого становища, негожість і непорядність свого вчинку проти жінки, такої благородної і нещасної. Він почервонів. Його погляд, де відбивалися тисячі думок, похмарнів, але раптом з тією силою, що молоді серця вміють почерпати з почуття власної провини, він заспокоївся; потім, перебиваючи пані де-Босеан покірним рухом, відповів схвильовано:

— Пані, я не заслужую щастя вас бачити; я вас ганебно обманив. Почуття, якого я послухався, яке б воно не було велике, не зможе виправдати того жалюгідного підступу, що я вжив, щоб до вас дістатися. Але, пані, коли б ви були ласкаві дозволити мені сказати вам…

Віконтеса метнула на пана де-Нюеля гордовитий і зневажливий погляд; підвела руку до шнурка від дзвінка, подзвонила; ввійшов лакей, і вона з гідністю, дивлячись на молодика, сказала йому:

— Жак, посвітіть панові.

Вона гордовито підвелася, вклонилася Гастонові й нахилилась дістати книжку, що впала. Її рухи були такі сухі й холодні, які були вони ніжно елегантні й граціозні, коли вона його зустрічала. Пан де-Нюель підвівся й стояв. Пані де-Босеан знову глянула на нього, ніби кажучи:

— Ну! Ви не йдете?

В цьому погляді відбилось таке гостре глузування, що Гастон зблід, як людина, що ось-ось знепритомніє. Сльози навернулись йому на очі; але він їх стримав, висушив на вогні сорому й розпачу; потім глянув на пані де-Босеан з гордістю, що виявляла разом і покору, і певну свідомість своєї вартості, — віконтеса мала право його карати, але чи ж мусіла вона робити це? Потім вийшов. Проходячи передпокоєм, він збагнув прозірливістю духу й розуму, загостреною від пристрасті, всю небезпеку свого становища. «Коли я покину цей дім, подумав він, то не зможу вже ніколи в нього вернутися; я назавжди зостанусь дурнем для віконтеси. Неможливо, щоб жінка, — а вона жінка! — не здогадалась про кохання, навіяне нею; мопсе вона й шкодую невиразно й мимоволі, що відрядила мене так гостро, але вона не мусить, вона не може скасувати свого вироку; я мушу її зрозуміти».

Так міркуючи, Гастон спиняється на ганку, скрикує, жваво обертається й каже:

— Я щось забув!

І знову йде до вітальні в супроводі лакея, що, сповнений поваги до барона та до священих прав власності, був цілком ошуканий наівним тоном, яким ту фразу сказано. Гастон увійшов тихо, без доповіді. Коли віконтеса, гадаючи, мабуть, що то лакей, підвела голову, вона побачила перед себе пана де-Нюеля.

— Жак мені посвітив, — сказав він, посміхаючись. Його посмішка, позначена трохи сумною грацією, позбавляла ці слова всього, що було в них жартівливого, а тон, яким їх вимовлено, мусів доходити до серця.

Пані де-Босеан була роззброєна.

— Що ж, сідайте, — сказала вона.

Гастон жадібним рухом заволодів стільцем. Його очі, оживлені блаженством, так ясно сяяли, що віконтеса не змогла витримати цього молодого погляду й спустила очі на книжку, зазнаючи завжди нової втіхи, — бути для чоловіка причиною його щастя, цього невмирущого почуття в жінок. Крім того, пані де-Босеан була розгадана. А яка вдячна буває жінка чоловікові, коли він знається на примхливій логіці її серця, коли він розуміє суперечні з вигляду рухи її розуму, скороминущу чесноту її то боязких, то сміливих почуттів, дивне сполучення кокетства й наівності.

— Пані, — тихо скрикнув Гастон, — ви знаєте мою провину, але не знаєте моїх злочинів. Коли б ви знади, з яким щастям я…

— Ой! обережніш! — сказала вона, піднісши з таємничим виглядом пальчика врівень з його носом, якого злегка торкнулась; потім другою рукою зробила рух, ніби бралася за шнурок від дзвінка.

Цей красивий рух, ця граціозна погроза, мабуть, викликали в ній сумну думку, згадку про щасливе життя, про час, коли вона могла бути самим зачаруванням і самою приємністю, коли щастя виправдувало примхи її розуму, як надавало й принади найменшим порухам її особи. Зморшки її чола зійшлись між бровами; обличчя, ніжно освітлене свічками, набрало похмурого виразу; вона глянула на пана де-Нюеля поважно, але вже не холодно, і мовила, як жінка, глибоко перейнята змістом своїх слів:

— Це все дуже смішно! Був час, пане, коли я мала право бути безумно-веселою, коли я могла б сміятися з вами і без страху вас приймати; але тепер моє життя дуже змінилось, я вже не господиня над своїми вчинками і змушена над цим міркувати. Якому почуттю я завдячую вашим візитом? Цікавості? Я дуже дорого плачу за крихку хвилину щастя. Чи може ви вже «пристрасно» кохаєте безперечно обмовлену жінку, якої ви ніколи не бачили? Тоді ваші почуття були б засновані на неповазі, на провині, що випадково стала славетною. — Вона з серцем кинула книжку на стіл. — Як! — промовила вона, кинувши на Гастона грізним поглядом, — через те, що я була слаба, світ хоче, щоб я завжди була такою? Це жахливо, ганебно. Чи, може, ви прийшли пожаліти мене? Так ви ще надто молодий, щоб співчувати скорботам серця. Знайте, пане, що я волію краще зневагу, ніж жаль; я не хочу, щоб мені будьхто співчував. — На мить стала мовчанка. — Так от, бачите, пане, — казала вона далі з сумним і ніжним виглядом, звівши до нього голову, — яке б почуття не спонукало вас легковажно кинутись у мою самотину, ви ображаєте мене. Ви ще надто молодий, щоб зовсім утратити доброту, отже відчуєте непристойність вашого кроку; я вам вибачаю його й кажу це вам тепер без гіркоти. Ви більш не прийдете сюди, так же? Я вас прошу, а могла б наказувати. Коли б ви повторили свій візит, ні ви, ні я не були б спроможні переконати ціле місто, що ви не робитесь моїм коханцем, і до моїх скорбот ви додали б ще одну, дуже велику. Гадаю, ви цього не хочете.

Вона замовкла, дивлячись на нього із справжньою гідністю, яка його збентежила.

— Я завинив, пані, — відповів він зворушливо, — але палкість, нерозсудливість, глибока потреба щастя — то в моїх літах і вартість, і вада. Тепер, — сказав він далі, — я розумію, що не мусів би домагатись вас побачити, а проте моє бажання було дуже природне…

Він спробував розповісти не так розумно, як чуло, про страждання, на які засудило його вимушене вигнання. Він змалював стан молодика, що його пал горів без поживи, даючи наздогад, що він вартий ніжної любові, а проте ще ніколи не зазнав розкошів кохання, навіяного молодою, вродливою, виборною і витонченою жінкою. Він пояснив свою недобропристойність, не маючи наміру її виправдувати. Він полестив пані де-Босеан, доводячи їй, що вона здійснює для нього тип коханки, яку безнастанно, але марно прикликає більшість молодиків. Потім, говорячи про свої вранішні прогулянки коло Курселя і про невиразні мрії, що огортали його, коли він бачив павільйон, куди нарешті дістався, він збудив ту нез'ясовну вибачливість, що жінка знаходить у своєму серці для безумств, які навіює. Він дав почути пристрасний голос у цій холодній самотині, куди він приніс тепле надхнення молодості й чари розуму, що виявляють старанне виховання. Пані де-Босеан надто довго жила без хвилювань, що їх збуджують щирі й тонко висловлені почуття, щоб не відчути глибокої втіхи. Вона мимоволі поглядала на виразисте обличчя пана де-Нюеля і любувалась у ньому з чудової довіри душі, яка не була ще ні пошарпана жорстокою наукою світського життя, ні сточена постійними розрахунками честолюбства та гонору. Гастон був у розцвіті молодості і являв собою людину твердої вдачі, що ще не знає свого вищого призначення. Отак вони обоє несвідомо снували одне про одного найнебезпечніші для їхнього спокою думки і намагались сховати їх від себе. Пан де-Нюель пізнавав у віконтесі одну з тих рідкосних жінок, що завжди бувають жертвами своєї власної досконалості й невгасимої ніжності, жінок, чия граціозна врода здається найменшим чаром, коли вони хоч раз дозволять доступитися до своєї душі, де почуття безмежні, де все добре, де інстинкт краси сполучається з найрізноманітнішими проявами кохання, щоб очистити сласність і майже освятити її, — жіноча таємниця, добірний дар, так рідко приділюваний природою. З свого боку, віконтеса, чувши ту щирість, з якою Гастон говорив їй про недолю своєї молодості, відгадувала страждання, що їх накладає несміливість на великих двадцятип'ятирічних дітей, коли наука забезпечила їх від зіпсуття та від стосунків із світськими людьми, що своєю резонерською досвідченістю роз'їдають чудові якості молодого віку. Вона знаходила в ньому мрію всіх жінок, людину, в якої ще не було ні того родинного та багацького егоізму, ні того себелюбства, що вбивають, кінець-кінцем, у першому ж їх пориві відданість, честь, зречення, самоповагу, — ці тендітні квіти душі, що збагачують життя ніжними, хоч і сильними, хвилюваннями і оживлюють у людині чесність серця. Раз пустившись у широкі простори почуття, вони зайшли в теорії дуже далеко, дізнали одне в одного глибину душі й перевірили правдивість своїх висловів. Цей дослід, у Гастона мимовільний, у пані де-Босеан був умисний. Уживаючи свого лукавства, природженого чи набутого, вона, щоб дізнатися про думки пана де-Нюеля, висловлювала противне тому, що думала. Вона була така дотепна, така граціозна, така щира з молодиком, який не збуджував у неї недовір'я, бож вона не гадала його більше побачити, що Гастон на якесь її чарівне слівце скрикнув:

— Ах, пані, як міг хтось із чоловіків вас покинути?

Віконтеса замовкла. Гастон почервонів, він думав, що образив її. Але цю жінку охопила радість, глибока й правдива, вперше від дня її нещастя. Найдотепніший розпусник не добився б своїм умінням того, чого пан де-Нюель завдяки цьому викрикові, що йшов із серця. Цей присуд, що вихопився в щиросердого молодика, робив її невинною в його очах, засуджував світ, обвинувачував того, хто її покинув, і виправдував самоту, в якій вона нудьгувала. Виправдання від товариства, зворушливі почуття, громадська повага, такі жадані й так жорстоко відмовлювані, одно слово, її найпотайніші бажання здійснював цей вигук, який ще прикрашували найсолодші лестощі серця й захоплення, до яких завжди жадібні жінки. Отже, її почули й зрозуміли, пан де-Нюель давав їй зовсім природно нагоду піднестися з свого падіння. Вона глянула на годинника.

— О, пані! — скрикнув Гастон. — Не карайте мене за мою необачність. Коли ви поступилися мені одним лише вечором, то майте ласку хоч не скорочувати його.

Вона посміхнулась на комплімент.

— Але, — мовила вона, — якщо бачитись нам не випадає, то хіба не однаково, на мить більше, чи менше? Якби я вам сподобалась, це було б лихо.

— Лихо вже сталося, — відповів він сумно.

— Не кажіть мені цього, — сказала вона поважно. — За всякого іншого становища я б радо приймала вас. Говоритиму вам відверто, ви зрозумієте, чому я не хочу, не мушу з вами бачитись. Я певна, душа у вас надто висока, щоб не відчути, що, коли б мене хоч тільки запідозрили ще в другій провині, я стала б для всіх нікчемною і вульгарною, подібною до інших жінок. А чисте, незаплямоване життя підкреслить мій характер. Я надто горда, щоб не триматись серед суспільства, як істота осібна, як жертва закону через одружіння, а через кохання — людська жертва. Коли я не лишуся вірна своєму становищу, то цілком варта буду ганьби, що тяжить надо мною, і втрачу самоповагу. Я не мала високої громадської чесноти — належати людині, яку я не кохала. Я розбила, не вважаючи на закон, шлюбні пута; це була провина, переступ, усе, що хочете; але для мене той стан дорівнював смерті. Я хотіла жити. Коли б я була стала матір'ю, я, може, здобулася б на силу задля годиться терпіти шлюбні муки. У вісімнадцять років ми, бідні дівчата, не дуже тямимо, що нас примушують робити. Я переступила світські закони, світ мене покарав; ми справедливі одне до одного. Я шукала щастя. Хіба це не закон нашої природи — бути щасливою? Я була молода, вродлива… Мені здалося, що я зустріла людину, так само люблячу, як і палку. Який час я була дуже любима!..

Вона зробила паузу.

— Я гадала, — повела далі, — що чоловік ніколи не мусить кидати жінку в такому становищі, в якому я була. Мене покинуто, я перестала подобатись, певне. Так, я безперечно порушила якийсь природний закон: певне, я надто кохала, надто була віддана чи вимоглива — не знаю. Лихо мене навчило. Після того, як я довго була винувачкою, я без ремства погодилась бути єдиною обвинуваченою. Отже, я виправдала ціною самої себе того, на кого могла б, здається, скаржитись. Мені не достало хисту його зберегти; і доля тяжко покарала мене за невправність. Я вміла лише кохати, а чи можна думати про себе, коли кохаєш? Отже, я була рабинею, а мусіла б стати тираном. Хто мене знатиме, хай і засуджуватиме, але поважатиме. Страждання навчили мене не здаватись напризволяще. Я не розумію, як я ще живу, перетерпівши муку першого тижня після найжахливішої в жіночому житті кризи. Треба було прожити три роки самотою, щоб набути силу говорити про ті болі так, як я зараз говорю. Конання кінчається звичайно смертю, а це, пане, було конання без рятівничої домовини. О, я тяжко перестраждала! — Віконтеса звела свої гарні очі до карнизу, якому й звірила, безперечно, все, що незнайомому не випадало слухати. Карниз — то найкращий, найвідданіший, найдогодливіший довірник, якого жінки можуть знайти у випадках, коли не зважуються дивитись на бесідника. Карниз у будуарі — то установа. Чи не сповідальня він, тільки що без священика? Цю хвилину пані до-Босеан була красномовна й прекрасна; сказати б, кокетлива, коли б це слово не було надто гостре. Визнаючи за собою справедливість, ставлячи між собою і коханням найвищі бар'єри, вона розпалювала в чоловіку всі почуття; і чим вище підносила мету, тим виразнішала ця мета для очей. Нарешті, вона спустила очі на Гастона, але в них уже не було того надто знадливого виразу, якого надавав їм спогад про страждання.

— Визнайте ж, що я мушу лишатись байдужою і самотньою, — мовила вона спокійно.

Пан де-Нюель почував непереможне бажання впасти до ніг цієї жінки, величної своєю розважністю і безумством, але боявсь здатися смішним; він погамував і своє захоплення, і свої думки, бо почував разом і непевність, що йому не пощастить їх добре висловити, і боязнь страшної відмови чи глузування, страх перед якими обморожує і найпалкіші душі. Реакція почуттів, які він здушив у собі тієї хвилини, коли вони поривалися з серця, завдала йому того глибокого болю, що знають боязкі й честолюбні люди, яким часто доводиться поборювати свої бажання. Проте, йому не сила була втриматись, щоб не порушити мовчанку, і він промовив тремтячим голосом:

— Дозвольте, пані, висловити вам почуття, яке ви викликаєте в мені, і тим зазнати найбільшого в моєму житті переживання. Ви збільшуєте моє серце! Я почуваю бажання присвятити своє життя на те, щоб допомогти вам забути всі скорботи, щоб любити вас за всіх тих, що вас ненавиділи й ображали. Але цього раптового звірення ніщо ще не потверджує, і я муситиму…

— Годі, пане, — сказала пані де-Босеан. — Ми обоє зайшли надто далеко. Я хотіла всіляко пом'якшити відмову, до якої я змушена, хотіла пояснити вам її сумні підстави, а зовсім не здобути пошану. Кокетство личить тільки щасливій жінці. Повірте мені, лишімось одне одному чужі. Згодом і ви пізнаєте, що не варто зав'язувати зв'язок, коли він доконечно мусить колись урватися.

Вона легенько зідхнула, її чоло зморщилось, але зразу ж знову прибрало своєї чистої форми.

— Яке страждання для жінки, — сказала вона, — коли вона не може піти за коханим чоловіком в усіх змінах свого життя! Та й у серці в того чоловіка, якщо тільки він справді любить, ця скорбота мусить жахливо лунати… Хіба це не подвійне лихо?

На мить запала мовчанка; потім вона сказала, посміхнувшись і підводячись, щоб підвівсь і гість:

— Ви не думали, йдучи до Курселя, почути тут казання?

Гастон почував себе ту мить ще далі від цієї незвичайної жінки, ніж коли був прийшов до неї. Відносячи чарівність тієї солодкої години до кокетства господині дому, що бажала виявити свій розум, він холодно вклонився віконтесі і в розпачі вийшов. Дорогою барон намагався розгадати справжній характер цього створіння, гнучкого й твердого, як пружина; але він бачив у ній стільки нюансів, що скласти про неї правдиву думку було неможливо. Потім, йому ще бриніли в ухах інтонації її голосу, а рухи, повороти голови, гра очей уставали в пам'яті такі чарівні, що він ще більше закохався від цього розгляду. Краса віконтеси сяяла йому і в темряві, вражіння, які він дістав, знову прокидались у ньому, одне одне викликаючи, і знову спокушали його, виявляючи непомічені спочатку жіночі й розумові чари. Він упав у ту примхливу споглядальність, коли найясніші думки змагаються, розбиваються одна об одну і на мить кидають душу в божевілля. Треба бути молодим, щоб знати й розуміти таємниці тих дифірамбів, коли серце, захоплене найсправедливішими і найбезумнішими помислами, поступається тому з них, що вражає його останнім, думці про надію чи розпач, залежно від невідомої сили. У двадцять три роки над чоловіком майже завжди панує почуття скромності; його, як і дівчину, хвилюють несміливість, ніяковість, він боїться, що висловить зле своє кохання; бачить самі труднощі й жахається їх; тремтить, що не сподобається; він був би сміливий, коли б не так любив; чим більше почуває він ціну щастя, тим менше вірить, що його кохана може легко його тим щастям обдарувати; а втім, він, мабуть, надто віддається своїй радості й боїться, чи зможе дати її; коли, на лихо, його кумир є знатна особа, він обожнюю його таємно й здалека; і якщо про це не здогадуються, його кохання замирає. Часто така скороспіла пристрасть, похована в молодім серці, лишається в ньому, осяяна ілюзіями. В кого немає кількох таких непорочних спогадів, що згодом прокидаються чимраз принадніші й приносять образ досконалого щастя, — спогадів, подібних до втрачених у розцвіті літ дітей, від яких батьки зазнали лише посмішки? Отже, пан де-Нюель повернувся з Курселя, геть охоплений багатим на скрайні наміри почуттям. Пані де-Босеан стала для нього умовою існування; він волів краще вмерти, ніж без неї жити. Замолодий іще, щоб не відчувати жорстокого зачарування, яке справляє досконала жінка на недосвідчені й палкі душі, він мусів провести одну з тих бурхливих ночей, коли молодики переходять від щастя до самогубства, від самогубства до щастя, зживають ціле щасливе життя й засинають знесилені. Фатальні ночі, коли найбільше лихо, що може статись — це прокинутись філософом. Надто щиро закоханий, щоб спати, пан де-Нюель устав, заходився писати листи, з яких жоден його не вдовольнив, і він їх усі спалив.

Другого дня він пішов прогулятись біля невеликої курсельської огорожі, але тільки ввечері, бо боявся, щоб його не побачила віконтеса. Почуття, якому він тоді корився, належить до такої таємної властивості душі, що треба бути молодим абож потрапити у схожу ситуацію, щоб зрозуміти його німе блаженство та химерність, — на все це ті щасливі люди, що завжди бачать у житті «позитивне», лише знизали б плечима. Після жорстоких вагань Гастон написав до пані де-Босеан ось цього листа, що може вважатись за зразок властивої закоханим фразеології; його можна порівняти до дитячих, нишком зроблених малюнків на іменини батьків, — це негодящі подарунки для всіх, крім тих, що їх одержують:

 «Пані!

Ви маєте таку велику владу над моїм серцем, душею і особою, що тепер моя доля залежить цілком від вас. Не кидайте мого листа в огонь. Будьте досить ласкаві й прочитайте його. Може, ви пробачите мені першу фразу, помітивши, що це не є вульгарне чи корисливе освідчення, а вияв природного факту. Може, вас зворушить скромність моїх прохань, покора, яку навіює мені почуття моєї нижчості і вплив вашого рішення на моє життя. В мої літа, пані, я вмію тільки любити, я не знаю ні того, що може подобатись жінці, ні того, що зваблює її; але в серці я почуваю до неї п'янкий захват. Мене непереможно пориває до вас безмежна радість, яку ви даєте мені зазнавати, і я думаю про вас з усім егоізмом, який веде нас туди, де є для нас живуще тепло. Я не думаю, що годен вас. Ні, мені здається неможливим, щоб я, молодий, нетямущий, боязкий, дав вам бодай тисячну частку того щастя, яким я дихав, слухавши вас, бачивши вас. Ви для мене єдина жінка, що існує в світі. Не уявляючи без вас життя, я вирішив покинути Францію і податись гратися своїм існуванням, аж доки не занепащу його в якійсь неможливій пригоді в Індії, Африці, не знаю де. Хіба ж не мушу я чимсь безконечним поборювати безмежне кохання? Та коли ви схочете лишити мені надію, — не на те, щоб бути вашим, а щоб здобути вашу приязнь, — я лишаюсь. Дозвольте мені проводити коло вас, хоч зрідка, коли ви цього вимагаєте, по кілька годин, подібних до тих, що я виманив. Цього крихкого щастя, якого гострі втіхи можуть бути заборонені мені після будьякого надто палкого слова, мені вистачить, щоб я міг терпіти буяння своєї крові. Може я надто прибільшую вашу великодушність, коли прошу вас пристати на угоду, де все лише для мене корисне? Але ви добре зумієте показати світові, для якого ви стільки жертвуєте, що я для вас — ніщо. Ви ж така розумна й така горда! Чого б ви мали боятись? А тепер мені хотілося б відкрити вам своє серце, щоб переконати вас, що в моєму сумирному проханні немає ніякої потайної думки. Просячи вас подарувати мені вашу приязнь, я не говорив би про свою безмежну любов, коли б мав надію на те, що примушу вас поділити глибоке почуття, поховане в моїй душі. Ні, я буду коло вас такий, як ви схочете, тільки б коло вас бути. Коли ж ви відмовите мені, а ви це можете, я не поремствую, я відійду. І якщо згодом інша жінка ввійде якось у моє життя, тоді ваша була рація; а якщо я помру, вірний своєму коханню, ви може й пожалієте. Надія завдати вам цього жалю полегшить мою тугу й буде єдиною помстою мого невизнаного серця…»

Треба знати всі чудові нещастя молодості, треба політати на всіх химерах з подвійними білими крилами, що підставляють палким уявам свої жіночі крижі, щоб зрозуміти муку, яка охопила Гастона, коли він послав свій перший «ультиматум» пані де-Босеан. Віконтеса вбачалась йому холодна, насмішкувата, глузлива до кохання, як і всі, що в нього вже не вірять. Йому хотілося завернути свого листа, він уважав його за безглуздий, йому спадали в голову тисяча й одна думка, безмірно кращі чи зворушливіші, ніж його холодні фрази, мізерні, вимучені фрази, софістичні, претенційні, але, на щастя, з досить зле поставленими розділовими знаками й вельми криво написані. Він пробував не думати, не почувати, але думав, почував і страждав. Коли б йому було тридцять років, він запиячив би, — але цей наівний молодик ще не знав ні допомоги опіуму, ні способів крайньої цивілізації. Біля нього не було нікого тут з тих паризьких добрих друзів, що так добре вміють сказати: Poetar non dolet^[3], подаючи вам пляшку шампанського або затягаючи вас на оргію, щоб полегшити вам біль непевності тих чудових друзів, які завжди бувають розорені, коли ви багаті, завжди бувають на водах, коли ви їх шукаєте, в яких завжди буває програне все до останнього луідора, коли ви в них його попросите, але завжди знайдеться поганий кінь, щоб вам продати; а втім — це найкращі діти землі, завжди готові сісти з вами на судно й попливти тією бистрою течією, де марнується час, душа й життя.

Нарешті пан де-Нюель відібрав з Жакових рук листа з восковою печаткою та бургундським гербом, що був написаний на невеличких веленових аркушиках і пахнув красивою жінкою.

Він мерщій замкнувся, щоб прочитати й перечитати її листа.

«Ви дуже мене суворо караєте, пане, і за ласкавість, яку я виявила, щоб моя відмова не була для вас жорстокою, і за звабу, яку завжди має надо мною розум. Я здалася на благородність молодості, а ви мене ошукали. Проте, я говорила з вами коли й не цілком відверто, що було б зовсім смішно, то, принаймні, щиро і розповіла вам про свій стан для того, щоб ви зрозуміли мою холодність до молодої душі. Чим більше ви мене зацікавили, тим гостріший біль, що ви мені заподіяли. Я з природи ніжна й добра, але обставини роблять мене злою. Інша жінка спалила б вашого листа, не читаючи, я ж прочитала його й відповідаю. Мої міркування доведуть вам, що, коли я й не байдужа до прояву почуття, яке я викликала, хоч і невільно, то я далека від того, щоб його поділити, і моя поведінка ще краще виявить вам щирість моєї душі.

Потім, мені хочеться, для вашого ж добра, використати ту ніби владу над вашим життям, якої ви надаєте мені, і вжити її один тільки раз, щоб скинути вам заслону з очей.

«Мені незабаром буде тридцять років, пане, а вам ледве ще двадцять два. Ви самі не знаєте, які будуть ваші думки, коли ви дійдете мого віку. Присяги, що ви тепер так легко даєте, можуть тоді здатись вам дуже тяжкими. Тепер, охоче вам вірю, ви без жалю віддали б мені все ваше життя, ви зуміли б навіть умерти задля ефемерної втіхи, але в тридцять років досвід позбавить вас сили щоденно приносити мені жертви, а мені глибоко принизливо буде їх приймати. Одного дня, все, сама природа, накаже вам покинути мене; а я вже казала вам, що волію краще вмерти, ніж бути покинутою. Як бачите, нещастя навчило мене розраховувати. Я розмірковую, не даюся на пристрасть. Ви змушуєте мене сказати вам, що я вас не люблю, що я не мушу, не можу та й не хочу вас любити. Я вже вийшла з тієї пори, коли жінки поступаються бездумним порухам серця, і не зумію вже бути коханкою, якої ви шукаєте. Моя розрада, пане, іде від бога, не від людей. До того ж, я надто ясно читаю в серцях при сумному світлі обманеного кохання, щоб згодитись на приязнь, якої ви просите, яку пропонуєте. Вас обманює ваше серце, і ви надієтесь більше на мою слабість, ніж на свою силу. Все це — наслідок інстинкту. Дарую вам ці дитячі хитрощі, ви до них непричетні. Наказую вам ім'ям того скороминущого кохання, ім'ям вашого життя, ім'ям мого спокою лишитись на батьківщині й не занедбати тут хвального й вибо́рного життя задля ілюзії, що доконечно погасне. Згодом, коли, здійснюючи своє справжнє покликання, ви розгорнете всі почуття, що чекають чоловіка, тоді оціните мою відповідь, яку зараз, мабуть, засуджуєте за сухість. Тоді ви з приємністю зустрінете стару жінку, якої приязнь вам буде солодка й дорога, бо вона не підлягатиме ні змінності пристрасті, ні життьовим розчаруванням; одно слово, високі ідеї, релігійні ідеї збережуть її чистою і святою. Прощайте, пане, скоріться мені з думкою, що ваші успіхи кинуть якусь радість у мою самоту, згадуйте про мене так, як згадують про відсутніх».

Прочитавши цього листа, Гастон де-Нюель написав такі слова:

«Пані, коли б я перестав вас любити, погодившись на те щастя, що ви мені пропонуєте — бути пересічною людиною, признайтесь, я був би вартий своєї долі? Ні, я вас не послухаю, і присягаюсь вам на вірність, що розв'яжеться тільки смертю. О, візьміть моє життя, якщо тільки не боїтесь каяття в своєму»…

 

Коли слуга пана де-Нюеля вернувся з Курселя, пан спитав його:

— Кому ти віддав мою записку?

— Самій пані віконтесі; вона сиділа в кареті й виїжджала…

— До міста?

— Не думаю, пане. Карета пані віконтеси була запряжена поштовими кіньми.

— А, вона виїжджає! — сказав барон.

— Так, пане, — відповів лакей.

Гастон мерщій зібрався, щоб рушити за панією де-Босеан, і вона завезла його аж до Женеви, не знаючи, що він їде за нею. Споміж тисячі думок, що опадали його під час цієї подорожі, думка: «Чому вона виїхала?» — цікавила його найбільше. Ця думка викликала безліч здогадів, між яких він природно спинився на найпринаднішому, а саме: «Коли віконтеса хоче любити мене, то, напевне, вона, як жінка розумна, дає перевагу Швейцарії, де нас ніхто не знає, перед Францією, де вона б наразилась на осудників».

Деякі пристрасні чоловіки не любили б такої вправної жінки, що вибирає собі територію; це — рафіновані. А втім, ніщо не доводить, що Гастонове припущення було правдиве.

Віконтеса найняла невеличкий домик над озером. Коли вона вже оселилась, Гастон з'явився туди одного гожого вечора, коли заходила ніч. Жак, вельми аристократичний лакей, не здивувався й трохи, побачивши пана де-Нюеля, і доповів про нього, як слуга, що звик усе розуміти. Почувши ім'я, побачивши молодика, пані де-Босеан впустила книжку, яку держала; її зачудування дало час Гастонові підійти до неї і промовити голосом, що здався їй чарівним:

— З якою радістю я наймав коней, що перед тим везли вас!

Як же добре виконувались її таємні бажання! Де та жінка, що не поступилася б такому щастю? Одна італійка, одна з тих божественних істот, що в них душа є антипод до душі парижанок і що їх по цей бік Альп визнали б за глибоко неморальних, казала, читаючи французькі романи: «Не розумію, навіщо ці бідні коханці гають стільки часу на влаштування того, що мусить бути справою одного ранку». Чому й оповідач не може, за прикладом цієї доброї італійки, не занадто втомляти своїх слухачів, своїх героїв? Годилося б змалювати кілька сцен чарівного кокетства, солодкі дляння, що їх пані де-Босеан чинила Гастонові в його щасті, щоб віддатися з грацією, як старовинні діви; а може, і щоб натішитись з непорочної сласності першого кохання й призвести його до найвищого прояву його сили та могутності. Пан де-Нюель був у тому віці, коли чоловік ще піддається чарові цих примх, цієї гри, такої любої жінкам, що здовжують її чи на те, щоб добре застерегти свої умови, чи щоб довше тішитися своєю владою, про наступне зменшення якої вони інстинктивно здогадуються. Але ці дрібні будуарні протоколи, не такі милогучні, як протоколи лондонських духовних бесід, займають надто мало місця в історії справжньої любові, щоб про них згадувати.

Пані де-Босеан і пан де-Нюель прожили три роки у віллі над Женевським озером, яку найняла віконтеса. Жили вони тут самі, нікого не бачачи, не викликаючи поговору, катаючись на човні, пізно встаючи, одно слово, щасливі, про що й ми всі мріємо. Цей невеличкий домик був простий, з зеленими гратчастими віконницями, обведений широкими балконами, з ганками, справжній домик кохання, з білими канапами, з німими килимами, з новими шпалерами, де все світилося радістю. З кожного вікна видніло озеро в різних виглядах; віддалік — гори з своїми захмареними, барвистими, минущими химерами; над ними — чудове небо; перед ними — довгий обрус примхливої, мінливої води! Здавалось, речі снили ради них, і все їм посміхалось.

Поважні справи покликали пана де-Нюеля до Франції: умерли брат і батько, треба було покинути Женеву. Коханці купили цей домик; їм хотілося й гори розбити та спустити воду з озера, відтуливши клапан, щоб усе з собою забрати. Пані де-Босеан рушила за паном де-Нюелем. Вона зреалізувала свій достаток і купила біля Манервіля чималий, суміжний з Гастоновими землями маєток, де вони почали жити вкупі. Пан де-Нюель дуже ласкаво полишив своїй матері в користування манервільські володіння за волю жити нежонатим, яку вона дала йому. Земля пані де-Босеан лежала коло невеличкого міста, в одній з найкращих місцевостей Ожської долини. Там коханці поставили між собою й товариством бар'єри, щоб ні суспільні ідеї, ні люди не могли їх переступити, і знову знайшли свої чудові швейцарські дні. Цілих дев'ять років зазнавали вони щастя, яке непотрібно змальовувати; розв'язка цієї пригоди дасть відчути його втіху тим, чия душа може зрозуміти поезію й молитву в їх безмежних образах.

Тим часом маркіз де-Босеан (батько й старший брат його померли), чоловік пані де-Босеан, був при повному здоров'ї. Ніщо так не сприяє нашому життю, як певність, що своєю смертю ми дамо щастя іншим. Пан де-Босеан був один з тих іронічних і впертих людей, які, подібно до людей з дожиттьовою рентою, мають ще одну втіху, якої інші не почувають — вставати щоранку здоровими. А втім, це була людина чемна, трохи методична, церемонна, кмітлива, яка могла освідчуватися жінкам у коханні так само спокійно, як лакей проказує: «накрито, пані».

Ця невеличка біографічна довідка про маркіза де-Босеана має на меті пояснити неможливість для маркізи побратися з паном де-Нюелем.

Отже, після дев'яти років щастя, після найсолодшого, який жінка будьколи могла підписувати, контракту, пан де-Нюель і пані де-Босеан перебували в такому самому природному й фальшивому становищі, в якому були вони й від початку цієї пригоди; тим часом надходила фатальна криза, про яку неможливо дати уявлення, але кінець якої можна визначити з математичною точністю.

Графиня де-Нюель, Гастонова мати, не схотіла й разу бачити пані де-Босеан. Це була туга й доброчесна особа, що дуже законно виконала свої обов'язки щодо щастя пана де-Нюеля-батька. Пані де-Босеан розуміла, що ця поважна вдова мусить бути її ворогом і старатиметься врятувати Гастона з його неморального та антирелігійного життя. Маркіза охоче продала б свою землю й вернулася б до Женеви. Але це значило б не вірити панові де-Нюелеві, а на це вона була нездібна. До того ж, він якраз дуже прилюбився до вальрійської землі, де докладав усіх сил на насаджування, на надання розмаїтості місцевості. Хіба це не значило б відірвати його від певного механічного щастя, якого жінки завжди зичать своїм чоловікам, ба навіть коханцям? В окрузі жила панна де-Лародьєр, двадцяти двох років і з сорока тисячами ліврів ренти. Гастон зустрічався в Манервілі з цією спадкоємицею щоразу, як обов'язок його туди приводив. Ці персонажі розмістились, як числа арифметичної пропорції, і оцей лист, написаний і переданий одного ранку Гастонові, пояснить тепер жахливу проблему, яку вже з місяць пані де-Босеан намагалась розв'язати.

«Ангеле мій коханий, писати тобі, коли ми живем, як одна душа, коли ніщо нас не роз'єднує, коли ласки часто заступають нам мову, а слова в нас — теж ласки, — чи не безглуздя це? Що ж! Ні, моє кохання. Є речі, що жінка не може вимовити при коханцеві; сама думка про них відбирає їй голос, жене назад до серця всю кров; їй не стає ні снаги, ні розуму. Бути коло тебе в такому стані боляче, а мені часто буває так. Я почуваю, що моє серце мусить бути для тебе самою правдою, не мусить таїти ніякої гадки, навіть найпобіжнішої, і цю лагідну незмушеність, що так до мене пасує, я надто люблю, щоб лишатись так довго неспокійною, зв'язаною. Тому маю звірити тобі свій страх: так, страх. Вислухай мене! Не кажи отого «та-та-та», яким ти змушуєш мене мовчати з зухвальством, яке я люблю, бо все, що від тебе, мені подобається. Дорогий ангеле небесний, дозволь сказати тобі, що ти стер всяку згадку про скорботи, під тягарем яких задихалося колись моє життя. Я пізнала кохання тільки через тебе. Треба було щиросердості твоєї чудової молодості, чистоти твоєї великої душі, щоб догодити вимогам серця вибагливої жінки. Друже, я часто тремтіла від радості, думаючи, що за ці дев'ять років, таких швидких і таких довгих, ревнощі не прокидалися в мені ніколи. Для мене були всі квіти твоєї душі, всі твої думки. Найлегша хмаринка не затьмарила нашого неба, ми не знали, що то є жертва, ми слухались завжди надхнення свого серця. Я зазнавала безмежного для жінки щастя. І хіба сльози, що зрошують цю сторінку, не розкажуть тобі про всю мою вдячність? Я хотіла б писати про неї навколішках. І от, це блаженство дало мені пізнати муку, ще страшнішу, ніж мука покинутої. Любий, жіноче серце має дуже глибокі завороти! Я сама досі не знала широти свого серця, як не знала й широти кохання. Навіть найбільші нещастя, що можуть нас спіткати, легко терпіти порівняно з самою тільки думкою про нещастя того, кого ми любимо. І якщо ми тому нещастю причина, то хіба це не смерть для нас?.. Така думка гнітить мене. Але вона тягне за собою іншу, ще важчу; ця остання ганьбить честь кохання, вбиває його, віддає на наругу, яка назавжди тьмарить життя. Тобі тридцять років, а мені сорок. Якого жаху навіює ця ріжниця віку люблячій жінці! Ти можеш спершу мимоволі, а потім і серйозно відчути жертви, що приніс мені, відмовляючись для мене від усього на світі! Можливо, ти думав і про свій громадський шлях, і про одружіння, що мусить неодмінно збільшити твій достаток, дозволити тобі не критися з своїм щастям, з своїми дітьми, знову з'явитися в світі і з честю посісти в нім своє місце. Але ти притлумив ці думки, щасливий пожертвувати для мене так, щоб я й не знала, і спадкоємицею, і достатком, і славним майбутнім. Ти хотів у своїй молодечій великодушності додержати присяги, що в'яже нас лише перед богом. Перед тобою постало моє колишнє горе, мене охороняло нещастя, з якого ти мене вивів. Завдячувати коханням твоєму жалеві! Ця думка мені ще жахливіша, ніж страх занапастити твоє життя. Хто вміє заколоти кинджалом свою коханку, той дуже милосердний, коли вбиває її щасливою, невинною, в сяйві її ілюзій… Так, смерть краща за ці дві думки, які кілька день смутять потай мої години. Учора, коли ти так ніжно спитав мене: «Що тобі?» — я затремтіла від твого голосу. Мені здалося, що ти, своїм звичаєм, читаєш у моїй душі, і я чекала твоїх признань, бо уявляла, що має правдиві передчуття, що вгадую розрахунки твого розуму. Мені пригадалась тоді твоя, звичайна в тебе, уважність, в якій я добачала іноді ту силуваність, що нею чоловіки зраджують важкий для себе обов'язок. Ту мить я дорого платила за своє щастя, я почувала, що природа ніколи не дає нам дурно скарби кохання. Справді, хіба доля вже не розлучила нас? Ти, певне, подумав: «Рано чи пізно, а я мушу покинути бідну Клару, — чому ж мені не розлучитись з нею вчасно?» Ця фраза була написана в глибині твого погляду. Я лишила тебе, щоб плакати віддалік тебе. Щоб заховати від тебе сльози! Це перші сльози, що смуток примусив мене пролити за десять років, а я надто горда, щоб тобі їх показати; але не винувачу тебе ні трохи. Так, ти маєш слушність, я не мушу бути егоісткою і підпорядкувати твоє блискуче й довге життя своєму життю, незабаром уже зужитому… А що, як я помилилася?.. Що, як одну з твоїх любовних печалей я прийняла за розмірковану думку?.. Ох, мій ангеле! не лишай мене в непевності, покарай твою ревниву жінку; але верни їй свідомість кохання, її і твого; жінка вся в цім почутті, яке все освячує. Відколи приїхала твоя мати, і ти побачився в неї з панною де-Лародьєр, мене мучать сумніви, що безчестять нас. Нехай завдаси мені болю, тільки не обманюй: я хочу знати все, і що каже тобі мати, і що сам гадаєш. Коли б ти завагавсь між кимсь і мною, я поверну тобі волю… Я сховаю від тебе свою долю, не заплачу перед тобою; тільки не схочу з тобою бачитись… Ой! я спиняюсь, серце розривається.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

«Якусь мить я пробула в задумі й зцепенінні. Я, друже, не почуваю проти тебе гордості, — ти такий добрий, такий відвертий! Ти не зможеш ні образити мене, ні обманити; але ти скажеш мені правду, яка б жорстока вона не була. Хочеш, я осмілю тебе на признання? Гаразд! Повір мені, мене розрадить одна жіноча думка. Адже я володіла тобою юним і непорочним, всією твоєю грацією, красою, ніжністю, тим Гастоном, якого жодна жінка вже не пізнає і яким я солодко втішалася?.. Ні, ти вже не кохатимеш так, як мене кохав, як мене кохаєш; ні, соперниці я не матиму. В моїх спогадах не буде гіркоти, коли я думатиму про наше кохання, в якому всі мої думки. Адже ти неспроможний уже тепер зачарувати жінку дитячим лицянням, молодечою любістю юного серця, кокетуванням душі, грацією тіла і швидкою вмілістю в насолоді, одно слово, всім тим почтом, що супроводить юне кохання? Ах! Тепер ти — чоловік, ти коритимешся своїй долі, все обраховуючи. В тебе будуть клопоти, турботи, честолюбство, справи, які позбавлять її постійної і незмінної посмішки, що завжди прикрашала твої уста для мене. Твій голос, завжди такий ніжний для мене, буде часом смутний. Очі, що раз-у-раз осявались небесним блиском, мене бачивши, часто хмаритимуться для неї. А що кохати тебе так, як я кохала, неможливо, та жінка ніколи тобі не подобатиметься так, як я подобалась. Вона не дбатиме про себе безнастанно, як я, і не пильнуватиме повсякчас твого щастя, розуміння якого мені не бракувало. Так, того чоловіка, того серця, тієї душі, що я знала, не буде вже; я їх поховаю в своїй пам'яті, щоб ще втішатись ними й жити щасливо чудовим життям — минулим, але невідомим нікому, крім тільки нас.

«Мій дорогий скарбе, коли ж ти не маєш і найменшої думки про волю, коли моє кохання не обтяжує тебе, коли мої побоювання химерні і я для тебе завжди твоя Єва, єдина на світі жінка, — то, прочитавши цього листа, приходь, приходь мерщій! Ах! За одну мить я дам тобі більше любові, ніж, гадаю, дала за ці дев'ять років. Після марної муки цих підозр, що в них я винувачу себе, кожен день, доданий до нашого кохання, так, один тільки день — буде за ціле щасливе життя. Так скажи ж! Будь щирий: не обманюй мене, це був би злочин. Скажеш? Ти хочеш волі? Ти міркував про своє життя? Жалкуєш? Завдавати тобі жалю! Я вмерла б від цього. Я вже сказала тобі: я досить кохаю, щоб поставити твоє щастя над моє щастя, твоє життя над моє життя. Відкинь, коли можеш, розкішний спогад про дев'ять років нашого щастя, щоб вони не вплинули на твоє рішення; але скажи! Я покірна тобі, богові, єдиному втішителеві, що лишився в мене, коли ти мене покинеш».

Коли пані де-Босеан довідалась, що листа вручено панові де-Нюелю, її опанувала така глибока знемога, така гнітюща, через велику силу думок, задума, що вона ніби заснула. Певна річ, вона терпіла горе, якого напруженість не завжди пропорційна до жіночої сили і яке знають тільки жінки. Поки нещасна маркіза чекала своєї долі, пан де-Нюель, читаючи її листа, був дуже «заклопотаний», як то висловлюються молодики в подібних кризах. Він тоді вже майже поступився напосіданням своєї матері і знадам панни де-Лародьєр, молодої, досить нікчемної особи, рівної, як тополя, білої та рожевої, мало говіркої, як то й належить за програмою, приписаною всім дівчатам на виданні, але її сорок тисяч ліврів ренти в земельних фондах достатньо за неї говорили. Пані де-Нюель з щирої материнської любові намагалася прихилити свого сина до чесноти. Вона звертала його увагу на те, що для нього похвально дістати перевагу від панни де-Лародьєр, якій пропоновано стільки багатих партій; давно час подумати про свою долю, такої доброї нагоди вже не трапиться; колись він матиме вісімдесят тисяч ліврів ренти з маєтків; достаток у всьому розрадить; коли пані де-Босеан кохає його задля нього ж самого, вона перша мусить схилити його до одружіння. Одно слово, ця добра мати не проминула жодного з способів, якими жінка може впливати на розум чоловіка. Тож вона й призвела свого сина до вагання. Лист від пані де-Босеан прийшов у той момент, коли кохання в Гастонові змагалось з всіма спокусами життя, добропристойно впорядкованого й відповідного до світських понять; але цей лист вирішив боротьбу. Гастон вирішив покинути маркізу й одружитися.

— Треба бути чоловіком у житті! — подумав він.

Потім він подумав про горе, якого завдасть його рішення коханці. Чоловічий гонор, як і совість коханця, ще прибільшували йому це горе, тому його огорнув щирий жаль. Він раптом відчув те безмежне нещастя й подумав, що милосердно й потрібно було б ослабити цю смертельну образу. Йому спала надія, що пані де-Босеан можна заспокоїти, що вона сама накаже йому це жорстоке одружіння, коли він призвичаїть її поступово до думки про доконечність розлуки, коли залишить між ними панну де-Лародьєр, як привид, і пожертвує нею спочатку, щоб згодом йому її накинули. Щоб дійти успіху в цьому милосердному замірі, він навіть покладався на благородство маркізи, на її гордість і на кращі якості її душі. Тому й відповів їй, щоб приспати її підозру.

Відповісти! Для жінки, що з інтуіцією справжнього кохання сполучала найтоншу чутливість жіночого розуму, лист був присудом. Отже, коли Жак увійшов, коли він наблизився до пані де-Босеан, щоб віддати їй трикутного загорнутого папірця, бідна жінка затремтіла, як спіймана ластівка. Незнаний холод пройняв її з голови до ніг, огортаючи її крижаним покровом. Якщо він не прибіг до її колін, якщо не прийшов плачущий, блідий, закоханий, — все було ясно.

Проте, скільки надій у закоханому серці жінки! Багато треба ударів кинджалом, щоб його вбити, воно любить і стікає кров'ю до останку.

— Пані нічого не потребує? — запитав Жак стиха, відходячи.

— Ні, — мовила вона.

— Бідний! — подумала, втираючи сльозу. — Він, лакей, розуміє мене!

Вона прочитала: «Моя кохана, ти твориш собі химери»… По цих словах густа заслона повила маркізині очі, таємний голос серця закричав: «Неправда!» Потім, перебігши очима всю першу сторінку з тією ясновидною жадобою, якої додає пристрасть, прочитала внизу: «Ніщо не спинило»… Перегорнувши сторінку з конвульсійною жвавістю, вона виразно відчула настрій, що проказав заплутані фрази цього листа, в якому вона не побачила вже поривчастого вибуху кохання; вона зібгала його, порвала, скачала в кульку, покусала, кинула в огонь і скрикнула:

— О, негідник! Він володів мною, вже не кохаючи…

Потім півмертва впала на канапу.

Написавши свого листа, пан де-Нюель вийшов. Коли вернувся, побачив на порозі дверей Жака, що подав йому листа, сказавши:

— Пані маркізи вже немає в замку.

Здивований пан де-Нюель розпечатав конверта й прочитав:

«Пані, коли б я перестав вас любити, погодившись на те щастя, що ви мені пропонуєте — бути пересічною людиною, признайтесь, я був би вартий своєї долі? Ні, я вас не послухаю і присягаюсь вам на вірність, що розв'яжеться тільки смертю. О, візьміть моє життя, якщо тільки не боїтесь каяття в своєму»…

Це була записка, що він написав маркізі, коли вона від'їжджала до Женеви. Зверху Клара Бургундська додала: «Пане, ви вільні».

Пан де-Нюель вернувся до матері в Манервіль. За три тижні він одружився з панною Стефані де-Лародьєр.

Коли б ця правдиво-вульгарна історія на цьому скінчилась, це була б мало не містифікація. Хіба ж у кожного немає розповісти чогось цікавішого? Але славетність правдивої, на лихо, розв'язки й усі ті спогади, що вона зможе збудити в серцях у тих, хто зазнав небесних утіх безконечного кохання й сам розбив його чи втратив через якусь лиху фатальність, — захистить, мабуть, це оповідання від критиків.

Після розлуки з паном де-Нюелем маркіза де-Босеан не покинула свого Вальрійського замку. З багатьох міркувань, що хай лишаться поховані в жіночих серцях, — до того ж, кожна жінка відгадає ті, що їй властиві, — Клара жила тут і далі, після одружіння пана де-Нюеля. Жила вона в такій глибокій самоті, що її слуги, крім покоївки та Жака, її не бачили. Вона вимагала круг себе абсолютної тиші і покидала свої покої тільки для того, щоб сходити до Вальрійської каплиці, куди щоранку приходив сусідній священик правити месу.

День за кілька по одружінні граф де-Нюель упав у ту шлюбну апатію, що може так само дати думку про щастя, як і про нещастя. Мати всім казала: «Мій син цілком щасливий». — Пані Гастон де-Нюель, подібна до багатьох молодих жінок, була трохи безбарвна, лагідна, терпляча; за місяць по одружінні вона завагітніла. Все це відповідало заведеним поняттям. Пан де-Нюель був до неї дуже добрий, тільки став, через два місяці, як покинув маркізу, надто неуважний і задумливий. «Але він завжди був серйозний», — казала його мати.

По сімох місяцях цього теплуватого щастя стались деякі події, які хоч і незначні з вигляду, але призводять до надто широкого буяння думок і виявляють надто велику душевну тривогу, щоб їх просто згадати й полишити кожному тлумачити, як йому здумається.

Одного дня, полювавши на манервільських та вальрійських землях, пан де-Нюель вертавсь парком панії де-Босеан, сказав покликати Жака, почекав його, і коли лакей прийшов, запитав:

— Маркіза й досі любить дичину?

На потвердливу відповідь Жака Гастон запропонував йому чималі гроші в супроводі дуже пристойно придуманих міркувань, щоб добутися від нього невеликої послуги — взяти для маркізи здобуток полювання. Жакові здалося цілком байдужим, чи куріпку, яку їстиме його пані, убив її лісничий, чи пан де-Нюель, бож цей хотів, щоб маркіза не знала про походження дичини. «Дичину вбито на її землях» — сказав граф. Жак кілька день погоджувався на цей невинний обман. Пан де-Нюель зранку рушав на полювання і вертавсь лише на обід, ніколи нічого не вбиваючи. Так минув тиждень. Гастон так осмілів, що написав маркізі листа й послав його. Цього листа йому повернуто нерозпечатаним. Була вже майже ніч, коли маркізин лакей його приніс. Граф раптом кинувся з вітальні, де, здавалось, слухав «Каприз» Герольда^[4] що калічила на піаніно його дружина, і подавсь до маркізи, мов біг на побачення. Він плигнув до парку у відомий йому вилом і пішов поволі алеями, часом спиняючись, мов хотів угамувати дзвінке кидання серця; потім, дійшовши до замку, почув у ньому глухий гомін і подумав, що вся челядь за столом. Він попростував до покоїв панії де-Босеан. Маркіза ніколи не покидала своєї спальні; пан де-Нюель дійшов до дверей, не зчинивши й найменшого шелесту. Там, при світлі двох свічок він побачив маркізу, худу й бліду, що сиділа у великому кріслі; чоло їй похилилось, руки звисли, очі застигли на якійсь речі, яку вона, здавалось, і не бачила. Це була скорбота в найповнішому її вияві. В цій поставі була якась невиразна надія, але не знати, чи Клара Бургундська дивилася в могилу, чи в минуле. Може сльози пана де-Нюеля заблищали в темряві, може вона почула легкий звук його дихання, може він несамохіть здригнувся, а може з його присутністю неминуче було зв'язане явище вчування, звичка до якого становить разом і славу, і щастя, і доказ справжнього кохання. Пані де-Босеан поволі повернула обличчя до дверей і побачила свого колишнього коханця. Тоді граф ступив скілька кроків.

— Якщо ви підійдете, пане, — скрикнула маркіза, збліднувши, — я кинусь у це вікно!

Вона скочила до віконного засува, відчинила його й стала одною ногою на надвірнє підвіконня, тримаючись рукою за балкон, а лицем обернувшись до Гастона.

— Вийдіть! Вийдіть! — крикнула вона. — Інакше я кидаюсь.

На цьому жахливому слові пан де-Нюель, почувши, що й челядь захвилювалась, вибіг, як злочинець.

Вернувшись додому, граф написав коротенького листа й доручив своєму лакеєві віднести його пані де-Босеан, наказавши повідомити маркізу, що йдеться про його життя чи смерть. Коли посланець пішов, пан де-Нюель увійшов до вітальні й застав тут свою дружину, що й досі розбирала «Каприз». Він сів, чекаючи відповіді. За годину, як «Каприз» уже скінчено й подружжя мовчки сиділо одне проти одного по різні боки каміну, лакей вернувся з Вальруа й віддав панові його ж листа, що не був розпечатаний. Пан де-Нюель вийшов у суміжний з їдальнею будуар, де поклав, вернувшись з полювання, рушницю і, застрелився.

Ця швидка й фатальна розв'язка, така противна всім звичаям молодої Франції, природна.

Люди, що уважно спостерігали або й самі чарівно зазнали явища, де має місце повна єдність двох істот, зрозуміють цілком це самогубство. Жінка не за один день принатурюється, пристосовується до примх кохання. Насолода, як та рідкосна квітка, потребує піклувань найвигадливішого обробітку; тільки час і згода душ можуть виявити всі її спроможності, породити ті ніжні витончені втіхи, до яких ми переймаємось безліччю забобонів і які вважаємо притаманними тій, чиє серце нас цими втіхами обдаровує. Ця дивна згода, ця релігійна віра й плодотвірна певність, що коло коханої істоти зазнаєш особливого або надзвичайного щастя, становлять почасти таємницю сильної і довгочасної пристрасті. У жінки, що має геній своєї статі, кохання ніколи не стає звичкою; її чарівна ніжність уміє прибиратись у такі різноманітні форми, вона заразом така розумна й любляча, вона докладає стільки мистецтва до своєї природи, або природи до мистецтва, що стає могутня і в спогадах так само, як у своїй присутності. Поруч неї бліднуть усі жінки. Треба боятись утратити таке велике, таке блискуче кохання, або втратити його, щоб пізнати всю його ціну. Та коли, зазнавши його, чоловік сам себе його позбавив задля якогось холодного одружіння, коли жінка, з якою він сподівався знайти такі самі радощі, доводить йому якимись фактами, захованими в темряві подружнього життя, що вони для нього не відродяться; коли на устах йому ще лишається смак небесного кохання, а він задля суспільних химер вразив на смерть свою правдиву дружину, — тоді треба вмерти або визнавати ту матеріалістичну, егоістичну й холодну філософію, що викликає огиду в запальних душах.

Щодо пані де-Босеан, вона, безперечно, не подумала, що розпач у її друга сягнув до самогубства після того, як він щедро випив кохання за дев'ять років. Мабуть, вона гадала, що тільки вона має страждати. До того ж, вона мала цілковите право відмовитись від найганебнішого, який тільки існує, поділу, що його дружина ще може з громадських міркувань терпіти, але коханка мусить ненавидіти, бо в чистоті її кохання полягає все його виправдання.

 

1835.

——————

1. Французький байкар XVII ст. Байка, яку згадує Бальзак, починається: «осел, навантажений реліквіями, уявив, що то йому кланяються», а кінчається: «коли суддя невіглас, то кланяються його мантії».
2. Див. «Горіо».
3. Поетові не болить (латинське).
4. Французький композитор початку XIX ст.