Часи ґеоґрафічних відкрить/II

Матеріал з Вікіджерел
Часи ґеоґрафічних відкрить
З. Ґінтер
пер.: М. Ч.

II. Портуґальцї в Африцї та Індії
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1906
II. Портуґальцї в Африцї та Індії.

Великий мореплавний рух вийшов із піренейського півострова; наслїдком сего руху були відкритя нових країв та їх кольонїзація Европейцями. Від 711 р. почавши Маври взяли в свою власть у скорім побідоноснім походї цїлу державу Західних Ґотів, із виїмком деяких гористих околиць, до яких приступ був дуже трудний; в 12 ст. застановила ся та филя і посунула ся в зад. Повстали: араґонське, кастилїйське та портуґальське королївство, а кожде з них провадило дальше боротьбу проти невірних на свій лад. В коротцї не поперестали вони на оборонї власного краю, але перенесли війну аж до Африки. В першім рядї стояла тепер Португалїя, яка що-йно власне дійшла до національної сьвідомости; вона здобула 1415 р. в сусїдстві Гераклевих стовпів твердиню Цеута, яка опісля перейшла під панованє Еспанїї. При тім воєннім чинї визначив ся вперве муж, що його призначеннєм було показати свойому народови нову дорогу до слави та хісна.

Дом Енріке, портуґальський інфант, знаний в історії під іменем прінца Генриха Мореплавця, був пятою дитиною з ряду у короля Івана I і уродив ся 1394 р. Як молодший син він не мав виглядів на наслїдство престола; будучи великим маґістром Христового Ордена був там самим виразно назначений поборником могамеданїзму. Для сеї цїли виготовив величезний плян і держав ся його цїлих 45 лїт, аж до смерти в р. 1460, дуже консеквентно й осягнув великі наслїдки. Моноґрафія Вінзора позваляє нам докладно переглянути поодинокі фази його дїлання. Що самим мечем нїчого не вдїє, те бачив добре, і для того мусїв радше шукати за жерелами маврійської могучости та старати ся їх позагарбувати. На полудне від Марокка, в серединї Африки, не мав султанат, як здавало ся, сталої підпори, і Портуґалїя мала усї дані до того, щоби запанувати над західним берегом Африки, спровадити тамошну торговлю на нові дороги та, де лиш можна було на суші, навязувати зносини з князем-попом Іваном, якого тодї шукано вже у східній Африцї; незабаром були люди тої гадки, що його знайдено в особі абісинського неґуса. Християнство мусїло тодї само з себе дійти в темній части землї до значного розширення. Але інфант глядїв іще дальше. Араби, що осїли були над Червоним морем та Перським заливом, мали величезні користи з сеї так страшно невигідної для Европи обставини, що змонополїзували торговлю в індійських товарах та підвисшували їх цїну тяжкими митами. Коли стало можливо знайти нову дорогу морем до Індії та спровадити комунїкацію на нові дороги, приступні для Портуґальцїв, то великість сеї користи, яка з сего випливала для них, або шкоди, яку поносили вороги віри, трудно обчислити за високо. Задля таких причин брав ся Енріке поволї та по пляну за дїло; постепенно мало західне побереже Африки ставати під християнським впливом, а рівночасно мала бути сплетена в серединї краю сїтка дипльоматичних зносин. Сей відважний чоловік вірив у свою зьвізду, а до сего чимало міг причинити ся гороскоп, зладжений для нього астрольоґами. Він осїв на стало незадовго по 1415 р. в підгірю Сао Віченте коло Саґрес, що належало до намісництва Альґарве, близько морського порту Лаґос, положеного незвичайно корисно для висилки кораблїв у полудневім напрямі. Коло своєї резиденції заложив він моряцьку школу, щоб тут приготовити свій нарід, іще необізнаний з водою, до задачі, яку на нього вкладав. Доходи з лицарського ордена, підчиненого його управі, мусїли служити для цїлий великого майстра.

Штука мореплавства поробила в останнім, 15 столїттю великі поступи, що дали спроможність, закинути плаваннє по-при береги, з причини страху майже виключно уживане в західних краях, та відважити ся поплити на широке море. Принагідні натяки у Ґіота з Провен (Guyst de Provins), Александра Некама (Neckam), Жака де Вітрі (Vitry), пізнїйше також у Роджера Бакона та Брунетта Лятінї, вчителя Данта, вказують на те, що вже з кінцем 12 ст. знали ту прикмету маґнетичної ігли, що вона вказує на північ. Як до сего дійшли, — того не можна певно сказати. В кождім разї не ма жадного сумнїву, що вже далеко вчаснїйше уживали китайські подорожні „маґнетичних возів“, щоби з'орієнтувати ся в монотонних пустинях середньої Азії. Можна навіть здогадувати ся, що через живі зносини між Китаєм і краями, де говорено по арабськи (про се була бесїда висше), занесла ся відомість про сей пожиточний прилад на захід. Трудно одначе погодити з тим гадку, що перші відомости про компас, які знаходимо в арабських писаннях, походять аж із досить різного часу. В кождім разї тзв. „каляміта“ (зелїзна штабка, потерта природним маґнесом і сим способом заосмотрена двома бігунами), не принесла безпосередної помочи мореплавцям; правда, коли її покладено на деревляний патичок, що плавав по морі, то вона показувала на північ, або, як у давнїйших часах думано цїлком загально, показувала на полярну звізду, але на кораблї, що хитаєть ся, не було що зачинати з таким прімітивним приладом. По здогаду А. Брайзінґа (Breusing), заслуженого історика мореплавства, впровадив у першій половинї 15 ст. Флявіо Джіж з Амальфі рішуче улїпшеннє ще дуже мало помічної бусолї; маґнетичну штабку примістив так, щоб вона в серединї тяжкости хитала ся на острім кінцї, а на іглї поставив круглу таблицю, подїлену на взір моряцької рожі вітрів. За тим здогадом промовляє багато обставин. Тепер не було трудно відчитати кут, який творив напрям корабля в даній хвилї з полуденником. У кождім разї не знали тодї ще, що ігла не вказує докладно на північ, бо показало ся, що твердженнє, буцїм-то про се говорить ся в однім листї, писанім 1254 р. француським лицарем Пєр де Марікур (Pierre de Maricourt) до свого приятеля Сіжера де Фонтанкур (Syger de Fontancourt, Epistola ad Sigerum), при лїпшім дослїдї не має підстави. Згаданий лист дійшов до нас у рукописи.

В певній звязи з новим головним інструментом, уживаним при мореплавстві, стоять також мапи моря, що повстали в 14 ст. в досить великім числї. Їх називає ся звичайно „компасовими мапами“ , бо замість наших звичайних мерідіянів та рівнобіжників на рисунках бачимо часто заплутані сїтки простих лїнїй, що вибігають із деяких компасових рож, уставлених на значнїйших місцях, то розтягають ся через цїлу карту. Катальонцї та Італїйцї випереджали одні других в виготовлюванню таких карт; більшу збірку їх видав Теобальд Фішер, а в новійших часах зібрав Норденшильд (Nordenskiöld) цїлий матеріял, який мав у руках, у двох великих томах фолїо, виконаних також чудово, в „Атлясї факсімілїй“ та „Періпльосї“. Одна мапа, датована з 1311 р., звана звичайно мапою Маріна Сануда (її треба за Кречмером приписувати Педрови Весконте), не має ще сеї сїтки лїнїй; першою властивою „компасовою“ картою є мапа Дульчері з 1339 р., і мапа Джіованнї Каріньяно, яку він нарисував рік пізнїйше, наслїдуючи попередну. З пізнїйшого часу появляє ся особливо гідна уваги мапа Андреа Бянко. Добра школа картоґрафів була на Балєарах, звідки вислав Жид Яфуда Крескес (Cresques) тзв. „катальонську“ карту королеви Франції. Той власне Яфуда має бути ідентичний з вихрестом Хаіме (Jaime) де Мальорка, якого покликав прінц Генрих до згаданої моряцької академії в Саґрес. „Компасові“ карти визначають ся на причуд вірним відданнєм вигляду берегів, однак бусоля причинила ся до сего далеко менше як перше думали. По Г. Ваґнеру, що до сего уживав, так як опісля Штеґер, „картометричної“ методи, „компасові“ карти нїщо иньше, як „плоскі карти“, зладжені по части на ріжні розміри, счіплені одна з одною, які вже знав Марін із Тиру та Птолємей. Сїтка лїнїй була лиш додатком, а цїлком не була дїйсною частиною тих мап; кождим разом була вона зручно комбінована.

Такими помічними способами могла розпоряджувати молода люзитанська маринарка. Їх очивидно не можна маловажити, однак вони не мали ще цїлком способу до докладного ґеоґрафічного означування місць. Не говорячи вже про довжину, могло визначеннє ширини або бігунової висоти опирати ся лиш на міренню висоти сонця при помочи квадранта або астролябіюма, а ті прилади були на кораблї цїлком не до ужитку, бо вимагали спокійного становища. Зіставав лиш сей одинокий спосіб довідувати ся, приплисти до берега, щоб означити з де якою-такою докладністю в деяких місцях степень ширини, під яким власне корабель знаходив ся.

Коли тепер вернемо до Дом Енріке та приглянемо ся задачам, які він дав був висланцям, то мусимо відтак спитати ся, котрі краї в північно-західній Африцї вже тодї можемо уважати за знані. Беріг Марокка був розслїджений поверховно, але поза вузкий пояс пустинї не вийшов був що найменше ще жаден Портуґалець. Се певне, що вже під кінець 13 ст. хотїли Ґенуезцї Вівальді та Узодімонте відбути торговельну подорож до казочної „Ґвінеї“, але оба рази загинули без слїду кораблї, які туди були вислані. Погляд, який заступають француські вчені, буцїм-то між містом Діепою і західноафриканським берегом були зносини, не має за собою сильних доказів. На тзв. мапі Піцціґанї, що мусїла повстати між рр. 1367 і 1373, представляєть ся ріг Боядор як „Caput finis Africae“. До того пункту дійшов був 1345 р. один еспанський монах, що мав також відомости про „Islas de las cabras“, т. є. про Азори. Ся ґрупа представлена також на кількох иньших „компасових“ мапах, а тілько в Портуґалїї не знали нїчого про неї, і мусїли її аж на ново відкривати. Дульчері та Медичейський „Портулян“ з 1351 р. мають на мапі також Мадеіру і Канарийські острови; Канарийські острови відкрили ґенуезькі сьмільчаки, а мужі науки пізнали в них тзв. „insulae fortunatae“, через які потягнув Птолємей мерідіян зеро. Якийсь Лянчельот (Lancelot) Морічеллї збудував на однім острові замок, який ще нинї називає ся Лянцароте. Коло „деревляного острова“, Мадеіри, втягнено на мапи також малий, сусїдний остров „Порто Санто“. На Канарийських островах жив просьвічений берберийський народ, Ґуанхи, що з них хотїла модерна фантазія зробити Ґерманів, останків Вандалів, яких поконав був Белїзар. Ті розумні та хоробрі люди боронили своєї національної самостійности майже цїле столїттє проти „христіянської“ жадоби завойовання. В 1402 р. розпочав Француз де Батанкур (de Bathencourt) на Лянцароте війну, щоби вигубити Ґуанхів; зразу на власну руку, опісля-ж, коли його засоби показали ся за слабі, в характері ленника еспанської корони. Аж 1496 р. закінчило ся нечесне дїло „вінцем“, завойованнєм острова Тенеріфи, а автохтони зникнули поволи між Еспанцями, що заливали їх край, хоч погляд вправного етноґрафа може ще тепер розізнати між людністю старий тип Ґуанхів.

Отже на тім архіпелаґу не мали Портуґальцї що робити; радше прийшло ся інфантови дїйсно розслїдити береги сталого контіненту. Перші експедиції не дістали ся навіть до Кап Боядор, а відкритє Азорів Ґонцальом Вельгом Кабралем у 1431 р. було лиш побічною користю. Той ріг справляв великі трудности недосьвідним іще морякам. Вони бояли ся сильних струй, що по переказу мали близько нього знаходити ся, а ще більше „Темного Моря“, на яке не відважив ся виплисти жаден моряк. На тім переказї було трохи правди, бо власне з того місця випливає зимна полярна струя; коли вона мішає ся з далеко теплїйшою водою на поверхнї, повстають густі мраки, а вітер із пустинї, який має в собі дрібний пісок, робить їх іще непрозорійшими. Моряки жили ще в тім блуднім поглядї, що тропічний пояс незамешкалий. Але прінц був витревалий, а його енерґія не знала перепон. Один молодий шляхтич, Жіль Еаннес, стягнув був на себе неласку Енріка і постановив з'єднати собі його знов якимось сьмілим дїлом. В 1434 р. оплинено щасливо ріг Боядор та тим способом поступлено вперед. Вже 1436 р. станув Аффонцо Ґонцалєс коло Ріо д' Оуро та на зворотнику; по другій сторонї зворотника стрічав він слїди людий; 1441 р. доходить Нуно (Nuno) Трістано до Кап Блянко, а 1443 до заливу Арґім (Arguim). Незадовго потім вивязують ся з Берберійцями зносини, що полягають на вимінї, й інфант може заложити торговельне товариство для Арґімського заливу.

Знов два роки пізнїйше відкрив Дініс Діяс Зелений ріг; та назва має більше стійности, як „зелений край“ на далекій півночи; край відкритий Діясом збиває своєю буйною ростинністю доґму про те, що сонїчний жар нищить усе орґанїчне житє горячого пояса. Тепер Портуґальцї дійшли вже до краю Неґрів; кількох представителїв їх народа старали ся все полонити та завезти до Портуґалїї, де з ними впрочім поводили ся добре. Вони мали служити за вчителїв мови для тих, що були призначені до походу в глибину краю. Один із тих очайдушно відважних людий, що не бояли ся смерти, був Йоано Фернандо, що жив сїм місяцїв між Бедуінами на Сагарі та довідав ся тут про могутнє королївство Неґрів Меллї (Melli).

Щоб коротко залагодити ся здальшими прибережними подорожами, згадаємо дальше, що Трістано дістав ся 1446 р. до Ґамбії, а Альваро Фернандес майже аж до Сієрра Лєоне, найдальшого пункту Ганнона. Діоґо Ґомес плив 1457 р. рікою Ґамбія аж до міста „Комтор“, що лежить уже далеко на суші, де довідав ся, що між сею частю Африки і державами Барбаресків над Середземним морем істнує оживлена караванна торговля. То була остання важна добича за житя прінца, що при кінцї міг занимати ся відкриванєм уже лиш недбало, бо свої фінансові сили напружував понад стан та попав був у значні довги.

Часто наводить ся, що в роцї смерти Енріка той Ґомес враз із Ґенуезцем Да Ноллї прилучив до знаних уже архіпеляґів при північно-західнім побережі Африки також Капвердійські острови. Оба вони були в сїй добрій вірі, що вони перші відкривцї, однак хто зна, чи справедливо. По дуже докладних дослїдах Ракля (Rackl) не можна права Венеціянця Кадамосто збути коротко. Молодий патрицій Альвізе (Alvise) — не, як частїйше читають, Льодовіко Кадамосто — властиво Да Каза да Мосто (Da Casa da Mosto), с. є. з роду Мосто — виїхав був 1455 р. у торговельну виправу до Фляндрії, але близько Саґрес розбив ся йому корабель і прінц Генрих пізнав його через те особисто. Досьвідному сьому чоловікови подобала ся сьвіжа, підприємча вдача молодого Італїйця, і він зробив йому пропозицію, щоб із припоручення Портуґалїї підняв подорож до Африки. Се стало ся, і записка А. Кадамоста удержала ся до наших часів в ориґіналї, і в нїмецькім перекладї, як брошура. Він оповідає, що на Канарійських островах був сьвідком війни, про яку ми згадували висше, та опісля висїв на безлюдних островах, де жило страшно багато диких голубів, але він там довго не задержував ся. Заосмотрив ся тілько в провіянти та дістав ся до гирла Сенеґаля. Власне незначна, без жадної чванливости, згадка про ті острови, що могли бути тілько островами Зеленого рога, стверджує правду, отже Кадамосто зістане відкривцем сеї ґрупи, хоч — або може власне для того, що — не мав нїякого понатя про се, що так значно збогатив стан ґеоґрафічного знання.

Коли вмер орґанїзатор портуґальських відкрить в Африцї, став королем його сестрінок Аффонсо V. Сей вважав знов своєю задачою продовжати дїло вуйка, і за його намовою оплив Педро Де Чінтра (Cintra) в 1462 р. гори Сієра Лєоне; ся назва пішла з шуму та гуку филь, який пригадував рик льва. Однак иньші посторонні та рішаючі причини вздержували короля уживати державних засобів ще далї на такі далекі цїли, та він знайшов вихід так, що надав купцеви Фернано Ґомесови (Fernão Gomes) монополь торговлї, за що сей мусїв обовязати ся щорічно оглянути означений простір побережа дальше, та заплатити данину слоневою костю. То стало ся 1469 р., а вже 1471 р. Йоано де Сантарем та Педро де Есковар (Escovar) під проводом славного керманича Альвара Естерес, перейшли були цїле побереже Горішньої Ґвінеї аж до гирла рік Нїґера та Камеруну. Без усякої перепони перейшли через рівник; жадному учасникови не стала ся нїяка прикрість при експедиції, яку ще недавно уважано за шалену відвагу. Найдальшим пунктом був тепер ріг св. Катерини від 1° 51' південної ширини.

По Аффонсї настав 1481 р. його син Йоано II (João), сильний володар, а з його вступленнєм на престол вступили й відкритя в нову фазу. Він називав ся „паном Ґвінеї“, бо папська буля позваляла йому на се і стремів до того, щоби свою власть дати пізнати також якимсь зверхним знаком. Кождий провідник корабля мусїв при від'їздї з Портуґалїї взяти з собою камяні стовпцї, заосмотрені гербами королївства (padrãos), та обовязати ся, що їх уставить на відповідних місцях на побережі на знак, що взяв їх у посїданнє. Як виглядали ті ознаки зверхности, знаємо нинї цїлком докладно, бо нїмецький воєнний корабель „Фальке“ знайшов 1893 р. в піскових засипах при розї Крос (Crosz) такий стовпець із гербом і передав його портуґальському правительству як цїнну релїквію; Кордеіро описав його докладно і доказав, що його поставлено в 1485 р., а стало ся се підчас подорожі в цїлях відкрить, до якої маємо зараз перейти. Провідником ескадри, зложеної з двох кораблїв, був Діоґо Кано (Diogo Kão), а науковим дорадником був на покладї молодий Нїмець, що здобув собі через ту подорож визначне місце в історії відкрить. З новійших архівальних розслїдів у великім лїссабонськім національнім архіві, які робив Торре де Томбо, виходить, що треба відріжнити дві цїлком відрубні подорожі Діоґо Кано, в рр. 1482—83 і 1484—86; чужинець, що про нього згадано, брав участь у другій подорожі.

Мартин Бегайм, що походив із норімберґської патриційської родини, уродив ся коло 1459 р. Вихований по традиції свого роду для торговлї, одержав добрі науки в школї, а до того ще мав щастє бути приватним учеником першого астронома свого часу. Йоганес Міллєр, звичайно називаний задля свого місця уродженя Кенїґсберґу в Франконїї Реґіомонтаном, зробив за час короткого житя (1436 — 1476) для своєї науки таке, що нїколи не може загинути. Занятий головно друкованнєм своїх творів, перебув чотири роки 1471 — 1475 в містї Нірнберґу, що стояло тодї на вершку своєї духової та матеріяльної слави, і тут був молодий Бегайм його учеником. За тим промовляє традиція і багато внутрішних причин, хоч жерела не можуть на те дати безпосередного доказу. Бегайм зачав потім занимати ся торговельними справами в Мехельн і в Антверпії, а звідси вибрав ся з початком вісїмдесятих років із прогулькою до Лїссабону, куди прибув як раз у пору.

Саме тодї визначив король Йоано науковий видїл зв. „Junta dos mathematicos“, щоб справити астрономічні основи навтики і приспособити моряків до плавання по отвертім морі, краще як доси. Як до сього прийшло, що завізвано молодого купця Бегайма до участи в працях тої комісії, не можна сказати з певністю; у всякім разї на королївськім дворі довідали ся, що прихожий є учеником славного Реґіомонтана, а та обставина вистала, щоби забезпечити собі так славного помічника. Участь Бегайма в працї мусїла „Junta“ дїйсно узнати за хосенну, бо не зараз булиб йому надали почесне місце при найблизшій більшій експедиції; однак не можна вже ясно представити роду його дїяльности. Довгий час мали майже всї се переконаннє, що Портуґальцї навчили ся від Бегайма уживати „палицї Якова“ (Baculus astronomicus), яка потім грала важну ролю в історії відкрить. Вже в 14 ст. винайшов еспанський Жид Лєві бен Ґерсон сей прилад, Реґіомонтан опісля улїпшив його та уживав багато разів; він давав ту велику користь, що його можна було уживати також на розхитанім покладї корабля з розмірно великою докладністю, а колиб Бегайм був донїс Портуґальцям про ту перехресну палицю, як її також називають, то був би собі під кождим зглядом здобув велику заслугу коло їх моряцького образовання. Закидом проти сього є передовсїм та обставина, що нїде не можна знайти навіть найлегшого натяку на таке епохальне улїпшеннє обсерваційної штуки, як також те, що минають іще десятки лїт, заки навтичні підручники згадують про „палицю Якова“; противить ся тому навіть Бегаймове означуваннє ширини, о скілько ми се можемо сконтролювати по його ґльобі; ті поміри такі хибні, що при помочи нових інструментів мусїв би був безсумнївно осягнути лїпші результати. Отже радше підемо за гадкою Ґельціха, що молодий Норимберець мав примірник Реґіомонтанових „ефемерідів“, де було між иньшим точно обчислено наперед збоченнє сонця від екватора, а знаннє деклїнації сонця було необхідне, як се вже згадано, для означеня ширини на основі високости сонця. До Лїссабону не дістала ся була ще та переломова книжка, що попередила усї пізнїйші астрономічні річники та альманахи, тому дар Бегайма мусїв бути стілько більше пожаданий.

Кораблї Діоґо Кано, що плавали по Ґвінейськім заливі, відкрили мимоходом підчас своєї дороги малий остров Аннобон та від гір сьв. Катерини розпочали їзду на полудне здовж берега. Перший стовпець поставлено при гирлї багатої в воду ріки, що називає ся у Бегайма „Ріо де патрон“, а тубильцї називали його Цаі́ре (Zaïre). То була величезна ріка Конґо, по нїй плив Кано дещо в гору. Зносини з муринами були легкі; навіть без трудностей приймали христіянську віру. Другий стовпець поставили коло рога Аґостінго (Agostinho), третїй коло рога Неґро (Cap Crosz), се як раз той стовпець, який пізнїйше віднайшли, про що ми вже знаємо. Так прийшли були аж близько до заливу Кита, про який в наших часах так часто згадуєть ся. Звідси зачав ся поворот і по 19-місячній неприсутности вплинула знов фльотиля в ріку Техо. Те, що зробили Кано та Бегайм, цїнено дуже високо; нїмецькому купцеви надано гідність лицаря Христового ордена, а те означало велику честь, яка лиш рідко стрічала чужинцїв. У прекраснім строю ордена представлений Бегайм на гарнім памятнику, виставленім на його честь 1890 р. в його ріднім містї; памятник виконав знаменитий різьбар Резнер (Roesner).

Хоч Бегайм не брав більше чинної участи в жадній подорожі в цїлях відкрить, однак годить ся посьвятити ще кілька дальших слів його житю та дїяльности. Він жив багато лїт на азорськім острові Фаялї (Fayal), де його тесть був намісником; із початком девятьдесятих років відвідав іще раз рідний край, щоби припровадити до порядку одну спадкову справу, як се пізнїйше показало ся. Більше як рік задержав ся в Нірнберґу та викінчив свою славну „бульбу“, перший властивий земний ґльоб, на бажаннє трьох „найвисших капітанів“ (найвисших мійських урядників) Ніцля (Nützel), Фолькамера (Volckamer) та Ґролянда (Groland). Сей прилад перетревав чотири віки та ще тепер знаходить ся в приватнім посїданю родини Бегайма в Нірнберґу, а що він не легко приступний, і всї дотеперішні рисунки, як виказав Г. Ваґнер, не цїлком вірно з'ображають його, тому булоб дуже потрібно видати справдї вірну копію. Ґльоб як твір штуки гідний уваги та дає нам із множеством усїх своїх лєґенд образ, який може служити за взір того, яке було космоґрафічне знаннє безпосередно перед відкритєм Америки, що припадає на рік викінчення ґльоба. З актів ради виходить, що один молодий механїк побирав від того мистця формально науку технїки ґльобів, що Нїрнберґ цїлком сам з себе мусїв стати осїдком промислу, який цвив там довгі столїтя, бо ще в 18 в. була про нього мова. Бегайм зробивши тим способом своє імя вічним, вернув на Азори і від того часу усуває ся з під нашої уваги; останнїй раз чуємо про нього перед 1507 р. підчас одного принагідного побуту в Лїссабонї. Його син старав ся відновити давні родинні зносини наново, але сей молодий чоловік, що цїлком став був Портуґальцем, не міг привикнути до нїмецьких звичаїв, і з його виїздом із Нїмеччини зникає всяка відомість про потомків Мартина Бегайма. Підчас того йшли иньші рішучо вперед дорогою, яку відкрив він і Кано. Наперед портуґальське правительство порішило, що коли один чоловік у більшій мірі прислужив ся йому, то нехай уплине трохи часу, заки наново набере ся тої самої сили; так вистерігали ся Портуґальцї занадто великих з'обовязань, які так дали ся в знаки еспанським монархам супроти Колюмба, але також у поодиноких випадках тратили можливість бачити розвязані великі задачі, найвідповіднїйшим до того чоловіком. Зразу однак мав король Йоано щастє з вибраним наслїдником. Бартоломеу Діяс, молодший свояк відкривця Зеленого рога, виплив 1486 р. поза залив Кита; хоч бурі збили його з дороги і занесли на полудне, але він міг, звертаючи ся на північ, знов доїхати до африканського контіненту, і то вже на схід від „Кап“. Свій останнїй стовпець із гербом поставив він, як се знайшов Маноель Перестрелльо (Perestrello) вже 1576 р., на однім острові заливу Альґоа (Algoabay), а звідси плив іще кілька днїв на схід, доки не спонукала його рішучо до повороту коло Великої рибної ріки та обставина, що запаси їди кінчила ся. З перебігу побережа переконав ся Діяс, що переплинув довкола полудневого рога Африки, цїлком його не бачивши. При поворотї побачив його, а саме Іглистий ріг (Cabo Agulhas) та не менше імпозантну столову гору, якої найдальший виступ скали назвав „бурливим рогом“ (Cabo tormentoso). Коли дав знати до Лїссабону про свої пригоди, король заявив ся за иньшою назвою; земля мала називати ся „рогом доброї надїї“ (Cabo de bõa esperanza), бо тепер доведено до кінця оплиненнє Африки і відкрито дорогу до Індії. Подорож Діяса, підчас якої один малий корабель, ушкоджений, спалено, тревала 16½ місяцїв.

Король Йоано підняв був наново також другий плян Енріка, а то вивідати ся про христіянську державу Абісинїї та з'єднати її поміч проти невірних. Першим післанцям не позволило незнаннє арабської мови йти в глуб Африки, і так вислано в маю 1487 р. в тій самій цїли Аффонса де Паіва (Paiva) і Пера де Ковіляно (Covilão), ще заки були знані вислїди Діяса. Паіва помер, але його товариш рушив із Каіро, сїв у Суецї на корабель, звидїв Аден і більші східноіндійські торговельні пункти, потім поїхав до східної Африки і розвідав ся також тут про всї важнїйші відносини. Софаля була останнїм пунктом, до якого доплив. По поворотї до Каіро стрінув ся там із двома иньшими післанцями Йоана, і через них міг передати найважнїйші відомости до Лїссабону. Він сам, ідеал уважного дослїдника, удав ся через Ормус до Габеш, де його стрінула смерть. Здаєть ся, що його кінець цїлком не був страшний, але тілько знаємо на певно, що він не побачив більше уже рідного краю. Коли 1525 р. Родріґуец де Лїма (Rodriguez de Lima) прийшов у посольстві до Шоа (Schoa), Ковіляно був іще при житю, але хотїв жити до смерти в Абісинїї, що стала йому другою вітчиною. Легко можна зрозуміти, що його сьміла подорож для розвідів значно причинила ся до виконання проєкту простої їзди до Індії.

Про се одначе не можна було тодї навіть думати. Йоано вмер 25 жовтня 1495 р., а перед смертю полагодив іще одно важне державне дїло. В Лїссабонї, як незадовго покажемо, не хотїли згодити ся на проєкти Колюмба, шукати східного побережа Азії на заходї, та коли підприємчивому Ґенуезцеви помимо сего вдало ся осягнути ту цїль при помочи Еспанцїв, то як здавало ся, грозила небезпека, що дотеперішні стремлїння оплисти Африку можуть бути даремні. Щоби тому зарадити, звернули ся до найвисшого роз'ємчого судії тодїшнього христіянства, і на основі буллї Олександра IV станула між Еспанїєю і Портуґалїєю „умова у Тордезілляс“, що роздїлила земську кулю між оба іберійські королївства. Західня половина мала бути еспанська, а східня портуґальська; граничною лїнїєю мав бути мерідіян, віддалений 370 лєґуасів на захід від Зеленого рога. В дїйсности докладне відграниченнє було все ще лиш твором фантазії, бо астрономічне знаннє і прилади не вистарчали, щоб хоч у певній мірі докладно означити сей полуденник. Карта сьвіта Еспанця Альонзо де Санта Круц із 1542 р., оголошена Дальґреном (Dahlgren) має в собі три нормальні мерідіяни, „правдивий“, Птольомейський та мерідіян „подїлу“, що очивидно все ще лїпше, як те, що портуґальська карта сьвіта з 1502 р., описана Гамієм (Hamy), показує дві ріжні рівникові лїнїї; одну за Птольомеєм, другу за Бегаймом.

Йоано не зіставив сина; одинокий його син умер іще за житя батька через якусь нещасну пригоду. Таким способом перейшла корона на основі державних законів на Маноеля, воєводу з Беха (Веја), званого у люзитанських істориків „Великим“ або також „Щасливим“. Не маючи ґенїяльности свого попередника, король Маноель, що глядїв ясно та здорово думав, а в рішучій хвилї не жахав ся сильних засобів, умів ту четвертину віку, яку панував, зробити найсьвітлїйшим періодом в історії свого народу. Зараз подумав також про се, щоби продовжати працю коло вишукання простої морської дороги до Індії, та хоч коронна рада перестерігала короля, щоби не губив себе в непевних заходах, він остав непохитно при своїй постанові. Він мав уже навіть чоловіка, якому задумував припоручити виконаннє давно розпочатого дїла. Тим чоловіком був Васко да Ґама, шляхтич із провінції Алємтехо (Alemtejo); в котрім роцї уродив ся, сего не можна з певністю означити, але з деякою правдоподібністю можнаб приняти рік 1469.

Дотеперішні описи першої подорожи Ґами, що правда, годять ся в головних нарисах, але взагалї ріжнять ся в багато пунктах, отже радо повитано се, коли 1898 р. Гіммеріх (Hümmerich) оголосив у чотириста лїтню річницю великого дїла в історії відкрить працю, в якій використав майже увесь жерельний матеріял. Тим твором, що опирав ся переважно на „Ротеіро“ (Roteiro), однім із товаришів подорожі Васка, а не на менше певнім описї Індії („Landas da India“), писанім Кореою (Correa), мусїли і ми передовсїм користувати ся в нашій працї. Про історію Васка да Ґама перед його подорожами не можна було багато розвідати ся; певне лиш те, що вже Йоано мав сего молодого чоловіка на увазї і призначив його на провідника фльоти, яку був уже наважив ся післати до Індії. Маноель узяв також і те в спадку, і не мав чого жалувати, бо вибранець належав до спокійних на око, а при тім перенятих внутрішним огнем характерів, а з такими людьми, доконує ся найбільших чинів, як сего навчив досьвід.

Чотири кораблї приготовлено до морської подорожі, з тих один мав йти лиш із провіянтами; він був призначений на спаленнє, колаб обставини того вимагали. Се й стало ся пізнїйше, коли оплинено Кап, у заливі Мосель (Mosselbay). Під Васком мали провід його брат Паульо да Ґама і Ніколяо Кольго (Coelho). Корабельна обсада складала ся майже з 150 випробуваних людий; були там перекладчики для арабської мови і для говору Неґрів Банту. Виїхали 8 червня 1497 р. по урочистім богослуженню з Растеллю, західного передмістя Лїссабону, а дальша їзда була щаслива. Хоч кораблї на якийсь час були трохи розлучили ся, то коло Зеленого рога знайшла ся ескадра знов разом, а коли 3 серпня виплили знов на море, описали дуже великий лук на захід, щоб оминути прикрі струї при долїшноґвінейськім березї. 4 падолиста доплив Ґама до берега Африки в заливі св. Олени, і там прийшло до малої боротьби з Готентотами. Через кілька днїв держали сильні східні вітри фльоту перед Капом, але 22 падолиста оплинено її. В заливі Мосель уставлено незадовго стовп (padrão) побіч величезного деревляного хреста; попри останнїй такий стовпець, уставлений ще Діясом, плили Портуґальцї 16 грудня. Струя Аґульгас занесла була вправдї кораблї ще раз далеко в зад, на захід, але сильний південно-західний вітер позволив переплисти течію; першого дня Різдвяних сьвят вийшли на беріг на тім місцї, де доси не станула була нога жадного Европейця; те місце названо сим днем (dies natalis domini; порт Наталь-Дурбан). Звідси плили постійно при вітрилах, та аж 11 сїчня 1499 р. мали знов нагоду заняти край у знаменитім портовім заливі Льоуренсо Маркеза, Деляґоа (Delagoabay). На березї показали ся Неґри, з якими міг порозуміти ся перекладчик а те було неможливе супроти жовтої раси. Коли 22 сїчня доплили до Замбезі, спостерегли зараз, що дійшли до кінцїв арабської культури, і то страшно втїшило обсаду; однак, на жаль, тепер в'їхали в нездорову тропічну околицю, і звідси зачали докучати чужинцям фебра та шкорбут. Попри Софаля, доки доплив був Ковіляно, переїхали, не звертаючи на се уваги, а перша стріча з Арабами на східно-африканськім березї наступила в Мозамбіку. Зразу принято Портуґальцїв прихильно, але незадовго зачали ся непорозуміння і боротьби, які однак, розумієть ся, скоро покінчили ся „бомбардами“ (корабельними арматами). Трохи лїпше пішло в Момбасї (Mombassa), де бодай не прийшло було до проливу крови, і в Мелїнде (Melinde), де гостї з'явили ся в портї 14 цьвітня, та де їх щиро принято. Ґамі додано арабських керманичів, що його мали провести через Індійський Океан; ті люди уміли обходити ся з астрономічними приладами, і се дуже впало Европейцям в очи, але ми знаємо з давнїйшого, що на тих морях витворила ся була цїлком самостійна навтична штука.

20 мая приїхала фльота до індійського побережа близько міста Калїкут. „Самудрін“ або „Саморін“ того прибережного краю був мотутним князем, браманської віри, а каста його жовнїрів, Наіри, зачисляла ся до найхоробрійших Індів. Магомеданцї і Несторіяни ― т. зв. „Томові христіяни“ ― жили в суміш з Індами. Хоч адмірала допущено незадовго до авдієнції у князя, якого були вговорили Араби, то він зміркував зараз, що є між ворогами, та лиш своєю незвичайно зручною тактикою, підступом та силою довів до сього, що зміг щасливо від'їхати з Калїкути з багатьома наладованими кораблями. На однім прибережнім острові виставлено стовпець, близько міста. Коли також замах султана Ґоа на безпеченство Портуґальцїв ударемнено, почав ся відворот, що однак був менше щасливий та трівав 3 місяцї. Моряки не почислили ся з монсуном, і для того посували ся лиш дуже поволи вперед. В кінцї побачили, — коли їх огортала вже розпука і вони ладили ся вже до бунту, — як перед ними виринало африканське побереже, і 7 сїчня 1499 р. закинули якор перед вірним містом Мелїнде. Один визначний Мавр поїхав звідти разом із ними до Портуґалїї в характері делєґата.

Тим способом вступили вже в стадію повороту, що відбував ся в дїйсности так, як сього ожидали, однак усе ще з значними приключками. Корабель „Рафаель“, який і так був ушкоджений, осїв на мілинї; з него забрано увесь ладунок, а корабель знищено. 20 лютого оплили два осталі кораблї Кап, а опісля розлучили їх вітри та филї, так що Коельго приїхав із кораблем „Берріо“ до Лїссабону вперед, а то 10 липня. Васко да Ґама полишив свій адміральський корабель „Ґабріель“ на острові Сантіяґо і завернув опісля до Азорів, бо сподївав ся, що там буде лїпше ходити коло тяжко хорого брата. Але Павло помер в Анґрі на острові Терчеіра, а Васко приплив до рідного краю, здаєть ся, в половинї вересня. Його неприсутність тревала 26 місяцїв; із корабельної обсади привіз 55 людей, трохи більше як третину того числа, з яким виїхав. Одначе важна і тяжка задача була розвязана, 84 роки після того, як Генрих Моряк вислав був своїх перших піонїрів до розвідання незнаного доси африканського моря.

Моряків нагороджено щедро, коли пригадаємо собі ноторичну ощадність, як не скупість Мановля. Те одначе, до чого стремів Васко да Ґама в першій лїнїї, було ще зразу для нього здержане. Вже 24 грудня 1499 р. дано йому грамоту про наданнє зверхности над його рідним містом Сінес, але орден св. Якова, до якого доси належало місто, опер ся проти сего відступлення, а король мав причину поступати обережно з своєю февдальною шляхтою, яку вправдї вже Йоано був приборкав, але яка все ще була значна. Аж 1519 р. полагоджено той спір, як виказав Кордеіро, так що Васка да Ґама піднесено до ґрафського стану та надано йому два міста, що належали також до Алємтехо, себто Відіґеіра і Вілля дос Фрадес.

Наслїдком вижше згаданих портуґальських звичаїв мусїв кождий, хто доконав великого дїла, уступити зразу на бік, і доля Ґами не була виїмком. Зараз у мартї 1500 р. відплила знов фльота під Педральваресом Кабралем до східної Індії, а за нею поплила в 1501 р. друга фльота під проводом Йоано да Нова. Про те, як блукав ся Кабраль по Атлянтийськім океанї будемо примушені ще осібно говорити; лиш по тяжких клопотах, коли чотири кораблї впали жертвою орканів, які панують коло Кап, прибули 2 серпня 1500 р. до Мелїнди. Аж пізнїйше з'їхав ся знов корабель капітана Діоґо Діяса, що загнав ся був на побереже Мадаґаскара, з иньшими кораблями. Кабраль пробував з разу удержати з калїкутським „саморіном“ мирову полїтику, але коли тут знов прийшло до всяких можливих непорозумінь, звернув ся до Кочіну, положеного на полудне, а тамошний „radscha“ (князь) не лиш охочо позволив на торговлю корінними товарами, але й зичливо підпирав. Коли фльота, значно зменшена морськими пригодами вернула, Да Нова був уже в дорозї. Він також вернув домів із багатим ладунком; під ґеоґрафічним зглядом була та експедиція лиш о стілько успішна, що відкрито на Атлянтийськім океанї один самітний, скалистий остров. Се був остров св. Олени, на побожну гадку історика Барро положений власне на тім місцї в тій цїли, щоби зробити можливим заосмотреннє в воду і провіянти для подорожних, що їдуть до Індії.

В найблизшім 1502 р. вийшов також Васко да Ґама в сутїни, в яку попав був на короткий час. Здаєть ся, що працї Кабраля і Да Нова не вдоволили цїлком, головно під матеріяльним зглядом; до того ще Маноель клав собі все щораз вижші цїли, а нові пляни вимагали також якнайбільшого напруження сил. Розходило ся про те, щоб цїлком знищити арабську торговлю на Індийськім океанї та сусїдних морях, а цїлий оборот індийських товарів, — коріння, перел, дорогих камінів, золота, — спровадити до Портуґалїї. Султан Мамелюків в Єгиптї пізнав ясно, що йому грозило, і в своїй оправданій трівозї взяв ся до дуже дивної оборони. В письмі, яке передав через ґвардіяна монастиря на Синаю, жалував ся перед папою та грозив, що знищить усї сьвяті місця в Палестинї, коли йому не дадуть спокою на Ерітрейськім морі. Подібні листи писав також до Маноеля. Однак сей об'яснив папі коротко, що він бере ся тепер до того, щоб розтолочити гидрі магомеданїзму голову, і від того обовязку не усуне ся; впрочім і так — додав із зимним сарказмом, — султан буде здержувати ся від виконання сеї погрози, бо богомольцї платять йому значні податки, які тодї мусїлиб відпасти.

Попри Арабів дивили ся також Венеціянцї криво на новий стан річий, який творив ся, бо хоч перевозові мита були дуже високі, то для італїйських купцїв припадав усе ще значний зиск. Оповідають, що венецький справник у Лїссабонї інтриґував проти другої експедиції Ґами, а се також дуже можливе. Коли пізнїйше, 1504—1506, поїхав Люнардо Ка Массер (Lunardo Cá Masser) у справі сінїорії до Портуґалїї, щоб довідати ся про привіз коріння, то взяли його за рід шпігуна. Дїйсно в тих історичних днях зачав ся торговельний і сполучений з ним державний занепад великої купецької републики.

Фльота подїлена на три ескадри була під командою Васка да Ґама, і він виплив у лютім 1502 р. з ріки Техо. Маємо ориґінальний опис сеї подорожі корабельного писаря Томи Льопеса (Thomé Lopes): цїль подорожі була тим разом відмінна від цїли першої подорожі. Тодї головною цїллю була мирова торговля, а тепер мала бути сила і тероризм ознакою висшости Европейцїв. На жаль таке показуваннє сил лежало в характері адмірала; він дав волю своїй жорстокости, найбільше через те, що знищив паломницький корабель, повний людий, що плив до Мекки, і тим стягнув на свою славу соромну пляму. Не шукано анї не роблено нових відкрить, але вартість ладунку, який крила в собі фльота по поворотї 11 жовтня 1503 р., була великанська. Новочасний чоловік не зрозуміє нїяк сього великого значіння, яке мали корінні приправи до страв у наших предків; але хто займав ся звичаями їди і питя в середних віках і початках нових віків, той знає, як улюблені були тодї лиш сильно заправлені коріннєм страви, які спричинювали спрагу. Можна прм. порівнати рахунки славного з виставности весїля Ґеорґа Богатого з Баварії-Ляндсгут з Ядвіґою з Польщі (ті рахунки удержали ся до нинї); тодї зрозумієть ся, що значила для купцїв фльота з коріннєм, коли вона щасливо доплила до порту. Приїзд Ґами обнизив цїни перцю до половини, а король, що як начальний купець міг доволї розпоряджувати усїми артикулами, мав величезні доходи.

Стало тепер на тім, що потрібно доконче заняти сильне становище на побережі Малябару і на иньших прибережних місцях Індийського моря; з сього пункту треба дивити ся на всї дальші підприємства, які виконував король Маноель. Головну ролю відграють тут хоробрі воєнні чини, битви, облоги; ґеоґрафічний елємент се більше лиш побічна річ. Для того вистарчить для наших цїлий сумаричний перегляд. Боротьба з калїкутським „суморіном“ приймала ріжні форми, а купецька осада укріплена, заложена в прихильно успособленім Кочінї, була би втрачена, колиб не спартанська відвага Дуарте Пачека (Duarte Pacheco); йому оказала портуґальська корона лиш дуже мало вдячности. Так мусїв „раджа“ відступити від облоги; ба навіть мусїв витерпіти 1504 р. бомбардацію свого столичного міста від Льопо Соареса (Lopo Soares). Перевагу одержала портуґальська зброя аж 1505 р., коли Франсіско Д'Альмеіда, відзначений гідністю віцекороля, перепровадив двайцять кораблїв і відповідне військо на індийське побереже. Сьому знаменитому жовнїрови пощастило ся цїлком підбити арабську торговлю, а коли в кінцї появила ся єгипетська фльота на індийських водах та злучила ся з контінґентами тамошнїх князїв, побив Д'Альмеіда 1509 р. на голову ту фльоту, що значно переважала його силу, в портї Дію. Се було остатне дїло того рицаря, бо еґоістично-розумна полїтика Маноеля не позваляла його підданим доходити до занадто сильного становища. Д'Альмеіду відкликано з почестями, але він не побачив уже свого рідного краю, бо коли припадково вийшов на сушу на полуднево-західнім побережу Африки, напали його Готентоти і забили разом із 11 офіцирами, що йшли з ним. Він був без сумнїву між усїми великими вояками з сьвітлої доби Портуґалїї найвисший під моральним заглядом, був рицарем без страху та догани.

На його місцї станув його дотеперішний підвладний Аффонсо Альбукерке (Affonso Albuquerque), рівнож маючи обширну власть. Він служив уже 1503 р. в індийській фльотї, а 1506 р. вислано його в друге на схід, разом із Трістаном да Кунга, котрого імя увіковічнене на одній відокремленій скелї, що сторчить на Атлянтийськім океанї. На острові Сокотра заложено твердиню, і її вибрав Альбукерк за пункт опору, щоб перенести війну до властивої Арабії — не цїлком за згодою Д'Альмеіди, що нерадо дивив ся на яке небудь роздвоєнє сил. Занято Куріат, Маскат і Согар, але здобувець мусїв дуже нерадо зрезиґнувати з багатого Ормуса, бо його володїтель міг був покликати ся на охоронний лист віцекороля. Коли опісля в жовтнї 1509 р. приїхав Фернано Коутіно (Fernão Coutinho) з Портуґалїї і принїс Альбукеркови рішуче іменованнє на ґенерального капітана, відважили ся оба вожди на напад на Калїкуту, одначе сей напад не вдав ся задля божевільної відваги Кутіно, а він сам утратив при тім житє. Не маючи нїякої конкуренції, зачав Альбукерке дику полїтику здобувця, яка з разу несла, як здавало ся, величезний хосен, але в кінцї спричинила лиш занепад, бо мала, слабо заселена митрополїя не могла нїяк давати засобів до удержання великої кольонїяльної держави. Славлять сього ґенїяльного здобувця земель як чесного справедливого чоловіка, коли одначе приложимо до нього мірило моральности нашого часу, то він представляв ся як деспот у родї Ґами, що старав ся дійти до своїх цїлий через страшну нелюдяність. Також не міг зносити опозиції і зараз побачимо пробку сього.

Перший його напад був звернений на багате та могутнє Ґоа. Капітан Маґалгаен виступив на воєнній радї проти сього проєкту, і за се одержав у справозданню ґенерального капітана таку злу цензуру, що через те пізнїще покинув службу в Портуґалїї. Альбукерке поставив на своїм і здобув 25 падолиста 1510 р. штурмом серед страшної різнї місто, яке опісля стало ся осередком портуґальської сили в Гіндостанї. Зараз потім острий зір вожда взяв на цїль іще важнїйшу Малякку; те місце, що нинї не має жадного значіння, було з початком 16 ст. торговельною митрополїєю першого ряду, а можна її порівняти з нинїшним Сінґапоре. Діоґо Льопес Де Секеіри (De Sequeira) навязав був уже 1508 р. з Суматрою та з півостровом напроти Суматри торговельні зносини, а передовсїм заключив приязнь із Китайцями, що тодї так як і тепер жили там у великім числї. Легко знайдено причину до напасти на маляйського султана, та хоч місто було сильно заселене і мало, як говорено, багато тисячів канон на свою оборону, здобув його Альбукерке по кількодневній завзятій уличній боротьбі з початком липня 1510 р. Китайцї, Бірмани та Сіямцї перейшли явно на сторону христіян аж тодї, коли упало жорстоке панованнє Маляйцїв. Дуарте Фернандес пішов на двір сіямського короля, і вернув звідтам із багатими дарами; дальші посольства заключили торговельні договори з Сіямом і Пеґу. Аж у сїчни 1512 р. був Альбукерке знов у передній Індії, усмирив бунт, що вибух був у Ґоа, і присилував теж саморіна, котрий так довго противив ся, що позволив на будову твердинї коло Калїкути. Він почував себе тепер на силї вилляти свою ненависть на місто Ормус, якого доси ще не поконано, і воно капітулювало 25 марта 1515 р. і тим способом перейшло в його руки. Розвій могутности Портуґалїї в Азії дійшов тепер до свого найвисшого пункту і хто зна чи не можна булоб осягнути ще більших результатів, колиб начальне становище Альбукерке було трівало довше. Консервативна полїтика лїссабонського двору зажадала відкликання його власне в тій хвилї, коли стояв на вершку своєї слави, але він не міг послухати відклику, бо 16 грудня 1515 р. заскочила його смерть, його кости зложені в одній каплицї, яку сам збудував перед брамами міста Ґоа.

Від сього часу не трудно вгадати упадок. Слїдували один по однім ґенеральні капітани: Льопо Соарес, Секеіра, якого знаємо з того, що знайшов дорогу до Малякки, Дуарте де Менецес. Сього останнього іменував уже король Йоано III, бо Маноель помер 13 сїчня 1521 р. Відносини в Індії були дуже невідрадні, а передовсїм скаржено ся на неморальність захожих Европейцїв, вступ до сього, чого ми нинї ще мусимо бути сьвідками. Новий монарх порішив для того вислати в третє Васка да Ґама з диктаторською властю за океан, а старий лев, коли станув у вереснї 1524 р. в Ґоа, зараз взяв ся до вимітання краю зелїзною мітлою. Віцекороль карав за публичну неморальність, хабарство та перекупства з невмолимою строгістю, і може були би настали знов лїпші часи, колиб уже спорохнавіле, старече тїло, не було відмовило услуг огненному духови. Васко да Ґама помер уже 26 грудня 1524 р.; його тїло зложено з разу в Кочінї, опісля-ж перенесено до родинного гробу в Відіґеірі (Vidigueira). Він зіставив шістьох синів, з тих пять служило свому краєви на індийській землї.

Як дальших намісників назвемо сих: Енрике де Менецес (Menezes), Перо Маскаренгас (Pero Mascarenhaѕ), що дав назву ґрупі Маскаренів, Нуно да Кунга (Nuno da Cunha), Ґарсія де Норонга (Garcia de Noronha). Остатний, змучений старець, бачив, що власть цїлком висуваєть ся йому з рук, коли ще його попередник оборонив по рицарськи 1538 р. порт Дію перед нападом Турків. За Филипа ІІ еспанського втратила Портуґалїя свою полїтичну самостійність, а се було фактом, який не міг остати без наслїдків для Індії. Трачено скрайні стації одну по одній; Малякка і Цейльон перейшли в чужі руки. При кінцї 19 ст. сьвідчить лиш пять незначних відламків про колишню славу портуґальських кольонїй в Азії: Ґоа, Дію та Дамано на західнім березї півострова передної Індії, Макао близько великого китайського міста Кантону і половина острова Тімор з Ділї, друга половина належить уже до Голяндії.

Тут насуваєть ся питаннє: яким способом дійшли Портуґальцї до тих посїлостий у східній Азії і задній Індії? Не мали ми ще нагоди говорити про се; здавало ся, що Маляйський пролив був границею для люзитанського округа. Однакож так не єсть. Вже від 1515 р. плили торговельні кораблї з Малякки до полудневого Китаю, а 1517 р. завіз там Фернано Перез із Андраде (Fernao Perez D'Andrade) портуґальсько-маляйську фльотилю; рік перед тим така проба не вдала ся. Корабель Йорґе Маскаренас (Jorge Mascarenhas) висланий на звіди, доплив аж до висоти Формози (ту назву одержав остров рівнож від Портуґальцїв), і звідси засягнув важних вістий про Япан. Усьо було на найлїпшій дорозї, коли брат Фернана Сімон, що прийшов пізнїйше, так розсердив Китайцїв, що цїсар перервав посередництво і казав прогнати чужинцїв. Їм зістав лиш раз занятий порт Макао. Недалеко того міста, що колись цвило, а тепер підупало задля сусїдства Гонкона, є печера, де мав написати Камоене, що уважає ся за найбільшого поета Портуґальцїв, кілька пісень „Люзіяд“, важних в історії відкрить.

Чи Портуґальцї дійшли вже 1542 р. до Япану, як твердить Мендес Пінто (Mendes Pinto) — дуже непевне жерело — се отверте питаннє. Від 1549 до 1551 р. виступав тут славний місіонар Франц Ксаверій (Xaverius), що говорив проповіди з несподїваним успіхом. Однак коли розгоріла ненависть проти чужинцїв, знов нищено найжорстокійшим способом молоде христіянство, і та держава на островах довгий час була цїлком неприступна для чужих впливів; одні Голяндцї могли провадити з острова Дезіма (Desima) в портї Наґасакі торговельні зносини получені з дуже тяжкими та упокоряючими умовами.

До Молюк завели Портуґальцїв рівнож інтереси корінної торговлї. Легко можна було дістати в Гіндостанї перець, імбір, цинамон, кардамоми, але властива вітчина корінних фялків мала лежати дуже далеко на сходї. Тамтуди вислано 1511 р. Антонїя Д'Абрау (D'Abreu) по занятю Маляки. В його дружинї знаходив ся Франсіско Серрано (Serrão), що його звичайно мають за властивого відкривця корінних островів, коли власне здаєть ся, що ту прислугу треба признати Людовікови де Бартема (De Barthema). В усякім разї сконстатував урядник Трістано де Менецес (Tristão de Menezes) підчас інспекції 1518 р., що портуґальське панованнє там утверджене, а сильна факторія на Тернате вже будує ся. В четвертім роздїлї буде ще бесїда про дальшу історію сього архіпеляґу, бо він був пунктом, де сходили ся портуґальські та еспанські претенсії до пановання. Тут, де в дїйсности тягне ся ланцюх малосундайських островів, шукано в лакомій фантазії золотих та срібних островів, опираючи ся на безосновних здогадах Плїнїя і Салїна. Діоґо Пачеко стремів до того, щоб їх відкрити і втратив житє, а бажаннє короля Маноеля, що хотїв був вислати тамтуди власну експедицію, не могло сповнити ся задля браку відповідних кораблїв. Також Нїдерляндцї шукали ще пізнїйше за тими здогадними островами, очевидно так само без наслїдку.

Не можна не згадати також про те, що вже завчасу появляють ся в Індії імена нїмецьких купцїв. Коли фльота Д'Альмеіди виплила, то побіч ґенуезських та фльорентийських торговельних кораблїв, (Венеціянцї держали ся знеохочені оподалїк) було також кілька таких, що належали до авґсбурґських торговельних домів. Вичисляють: Вельзерів, Фуґерів, Гіршфоґлїв, Імгофів, Гохштетерів; що до остатної фірми, то вона сама знївечила ся через занадто великі спекуляції з корінєм. Вельзери мали дуже спритних аґентів: Сімона Зайца та Льукаса Рема, автора автобіоґрафії, яка важна для історії культури задля своєї наївної простодушности. Балтазар Шаренґер і Ганс Майр пішли навіть у характері суперкарґів і оголосили свою подорож у пізнїйше видрукованих замітках. Рем обчисляє „die nutzung dieser armazion“ на 150 процентів. Пізнїйше відстрашували високі цїни перцю на лїссабонськім торзї Нїмцїв від далеких підприємств, — одначе ми будемо мати ще дальше нагоду звернути увагу на участь нїмецьких капіталів при заморських відкритях.