Душа безсмертна! Жить віковічно їй!
Жорстока думка, дика фантазія,
Льойолі гідна й Торквемади!
Серце холоне і тьмиться розум!
Носити вічно в серці лице твоє
І знать, що з другим звязана вічно ти,
І бачить з ним тебе й томитись —
Ох, навіть рай мені пеклом стане!
Творця хвалити? За що хвалить його?
Що в моїм серці сей розпалив вогонь
І в насміх призначив розлуку?
Рай показав і затріснув браму!
Та Пану Богу я не хочу блюзнить,
Бо пощо вірних щирі чуття дразнить?
Мов актор той мечем махати
На паперовії страхопуди?
Я не романтик. Мітольоґічний дим
Давно розвіявсь із голови мені;
Мене не тішать, ані страшать
Привиди да́вньої віри млисті
Бо щож є Дух той? Сам чоловік його
Создав з нічого, в кождій порі й землі
Дав йому свою подобу,
Сам собі пана й тирана творить.
Одно лиш вічне без початку й кінця,
Живе і сильне, — се є матерія:
Один атом її тривкійший,
Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.
Безмірне море, що заповня простір,
А в тому морі вир повстає сям-там —
Се планетарная система —
Вир той бурить, і клекоче, й бється.
В тім вирі хвилі — сонце, планети є,
В них міліярди бомблів дрібних кишать,
А в кождім бомблі щось там мріє,
Міниться, піниться, пок' не присне.
Се наші мрії, се наша свідомість
Дрібненький бомблик в вирі матерії.
Та бомблі згинуть, вир утихне,
Щоб закрутиться знов десь инде.
Безцільно, вічно круговорот отсей
Іде і йтиме; сонця, планет ряди
І інфузорії дрібненькі,
Всьому однакова тут дорога.
Лише маленькі бомблики людськії,
Що в них частинка виру відбилася,
Міркують, мучаться, бажають
Вічности море вмістити в собі…
|
