|
Степовий майовий ранок
Не здрігнеться море трав…
Схід поволі розцвітає.
Ось і сонце. Ігор встав.
Степ в росі… Пташки щебечуть…
Прокидатися пора…
Скочив пес і обтрусився.
Вибіг хлопчик із шатра.
Мов хтось в гору кинув стрічку —
Йде із огнища димок,
Половчанка вийшла, віша
На тринога казанок.
Хтось таємно, обережно,
Оглядаючись іде…
— „Князю, каже половчанин,
Кінь і шабля тебе жде.
Князю, ввечері на луг я
Пасти виведу коня…
Тільки смеркне будь на річці,
Стань і слухай, — свисну я.
А тепер ти йди на лови,
В полі яструба учи,
Все роби, що завжди робиш,
Але каменем мовчи…“
Уклонився половчанин
І до табору спішить…
Серце Ігоря тріпоче,
Думка Ігоря летить.
А кругом життя, робота,
Крики, галас, метушня,
Той майстрює, той щось точе,
Той осідлує коня.
Звечеріло. В хмарах небо.
Не блисне зоря ніде.
Обережно, тихо-тихо,
Ігор, крадучись, іде.
Ось і річка. Став, — ні звука!
Не здрігне травинка, лист.
Серце стукає, як дятел,
І нарешті — тихий свист.
Тихий, довгий і журливий,
Наче чайки тужний крик.
Ігор кинувся, спинився
І в пітьмі козою зник…
… На коня, — і в річку! — „Князю!
Багна… чуєш… не втопи…
Але князь уже далеко,
Перед ним уже степи.
Чорний кінь за ніч посивів,
Білим вихорем летить…
Часом Ігор стане — слуха, —
Де це наче тупотить.
Тупотіло… довго гнались
Половецькі вояки,
Чорну куряву здіймали,
Слали хмарами шляхи.
Ось і рідна Україна…
Навкруги цвіте весна…
Плаче туже Ярославна,
Припадає до вікна.
Про неволю князя пісню
Невідомий лицар склав.
Він умер, але безсмертєм
Свою пісню уквітчав.
|
