|
Чорним круком чорну вістку
Із чужини хтось приніс
І по цілій Україні
Розлилося море сліз.
Наче темна ніч осіння
Жінка Ігоря смутна,
Плаче, туже Ярославна
Припадає до вікна…
Рано вдосвіта, до сонця,
Йде за місто, на вали…
Виглядає: степ та небо,
Та під хмарами орли.
Плаче туже Ярославна,
Сохне, вяне як той цвіт:
Закотилось її сонце,
Заступили хмари світ.
„Обернуся я в зузулю,
По Дунаю полечу
І мягкий рукав бобровий
У Каялі обмочу.
На Його змарнілім тілі
Кров і рани обітру,
Його сльози, як перлини,
До останньої зберу.
Вітре, вітре на що вієш,
На що ліс зелений гнеш,
На що стріли половецькі
В військо Ігоря несеш?
Чом під хмарами не вієш,
Не гойдаєш кораблі,
Чом степами ти розвіяв
Скарби-радощі мої.
Дніпре, Дніпре! Розбивав ти
Мури — гори камяні,
Віз Ти в землю половецьку
Святослава на човні.
Принеси-ж Його до мене
Через гори, через ліс,
Щоб до ранку я не слала
В синє море своїх сліз.
Сонце ясне, тричі красне
Всіх ти грієш, сяєш всім,
Чом же військо мого мужа
Палиш ти огнем своїм?
На що ти в степу безводнім
Його стріли й луки гнеш,
Нащо ти із уст спрагнілих
Кров його гарячу пєш?“
Як підбита чайка в небі,
Як осіння ніч смутна,
Плаче, туже Ярославна
Припадає до вікна.
|
