„О майстре мій, письменниче єдиний,
Єдиний, від котрого я придбав
Той гарний стиль, що честь менї приносить!
„Дивись, он звір, що в низ мене впирає!
Ратуй мене від нього, мудрий, славний,
Бо перед ним тремтить мій пульс і жили“.
„На инший шлях тобі подать ся треба, —
Відрік менї уздрівши в мене сльози, —
Як хочеш вийти з нетрів тих лїсистих.
„Звірюка та, шо так кричиш від неї,
Нїкому не дає пройти дорогу,
І доти гонить, доки не убє.
„Така вже в неї злопагубна вдача.
Що не наситить ся її захланність,
Нажерши ся ще більший голод чує.
„Богато звірів з нею парувалось,
І більше буде ще, аж прийде Хорт,
Що загризе її на смерть зубами.
„Він жити-ме не глиною, не грішми,
Лиш мудрістю, любовю й чеснотою,
А рід його між Фельтром буде й Фельтром[1].
„Похилу він Італїю спасе,
За котру вмерла дївчина Камілля
І Турн і Ніз і Евріаль, як кажуть[2].
„Тай пожене її по всїх містах,
Аж поки не вжене у саме пекло,
В якім її стара родила зависть.
„Для твойого-ж добра мірку я:
Ходи за мною, буду вождом твоїм,
По вічних проведу тебе містах.
