|
„Почуєш там розпучливії крики,
Побачиш душї давнїї, зболїлі,
Що кожда з них другої смерти просить.
„Побачиш тих, що раді, хоч в огнї
Сидять, бо ще не втратили надїю
Хоч будь коли вернуть між люд блаженний.
„Та як до них захочеш ти піднять ся,
Дух проведе тебе гіднїйший мене,
З ним я лишу тебе, сам віддалю ся.
„Бо ген в горі, там цар такий панує,
Там град його, його високий трон;
Щасливий той, кого він там приймає“.
І я сказав: „Прошу тебе, поете,
Того імям, якого ти не знав,
Щоб сего лиха й гірших ще уйшов я, —
Веди мене туди, де ти казав,
Аж поки вздрю Петра святого браму
І душі ті, що ти списав так сумно”.
І він пішов, а я слїдом за ним.
|
Та швидко, в другій піснї, на поета находить малодушність. „Се так, — міркує він, — Еней з божого допусту ходив до пекла, Павлови апостолу божа воля дала бачити найвисше небо.
„Та я, чого я йду? І хто позволив?
Я не Еней і не Павло святий,
Себе нїкого гідним не вважаю“.
Вірґілїй заспокоює його:
„Коли я вірно річ твою похопив,
Твоя душа попала в малодушє,
Що часто баламутить чоловіка
І відхиля від чесного змаганя,
Як звіра в сутїнку фальшивий привид.
„Аби позбув ся ти трівоги тої,
Скажу, чого прийшов я і що чув я.
Від разу, як біду твою почув я.
|
