|
В тій хвилї голос я почув вимовний:
„Вшануйте найчільнїйшого поета!
Вертає дух його, що відси віддалив ся“.
Коли замовк і втишив ся той голос,
Великі душі штири нам на зустріч
Пішли; їх вигляд був нї втїшний нї сумний.
Мій добрий вчитель так провадив річ:
„Глянь на онтого із мечем в руцї,
Що йде по перед трьох, як пан вельможний!
„Отсе Гомер, найвисший з всїх поетів.
Той, що за ним — сатирик се Горацій,
Овідій третїй, а Люкан остатнїй.
„Тому, що кождий з них зо мною спільну має
Поета назву, як окликнув голос,
Вони честь віддають менї, і добре роблять“.
Оттак побачив я сю славну школу
Князя пісень величнїх, що над всїми
Немов орел над птахами лїтає.
Промовивши слів кілька між собою
Вони поглянули з привітами на мене;
Всміхнув ся мій учитель на сю почесть.
Та більшу почесть ще менї вчинили,
Бо приняли мене в своє число,
Так що я шестий став у їх соборі.
Оттак всї разом ми пішли до світла,
Говорячи таке, що тут слїд промовчати,
Як там нам кождому промовить випадало.
|
Сей уступ дуже вимовно свідчить про високе почутє власної вартости у Данта, з тим хиба обмеженєм, що суд потомности ставить його ґенїй далеко висше від усїх чотирьох названих ним Римлян. В кінцевих строфах сеї піснї Данте представляє пишний замок облитий ясним світлом, обведений сїмома мурами, положений серед зеленого парку; тут пробувають ге-
