|
„Насильно може й сам на себе дехто
І на своє добро теж наложити руку, —
За те терпить він марне в другім крузї:
„Хто самохіть зігнав себе зі світа,
Добро своє програв та змарнував,
І нарікав, де рад би мусїв бути.
„Нарештї Богу чинить ся насиллє,
Коли хто серцем Бога зневажає
Або перечить і злословить всю природу.
„Тим напятновані в найменшім крузї
Содоми пятнами й Каора ті злочинцї,
Що Бога хулячи своє сплямили серце.
Обман, що кажде підгриза сумлїнє,
Звернути може чоловік на того,
Хто йому вірить, або й на такого,
„Хто не йме віри. Другий сей обман
Зрива вузли любви, якими вяже нас
Природа; от тому то в другім крузї
„Терплять облесні, брехуни й підлизи,
Чарівники, фальшівники, злодїї,
Продажні, курварі та всяка погань.
„А перший рід обмана убиває
Любов, яку дала природа в кровних звязках,
Що плодять найщирійшеє довірє.
„Оттим то у найменшім крузї, в осередку
Цїлого світа, де сидить сам Діс,
Ся зрада вічно трощить ся за кару“.
|
Пропускаю конець сеї піснї, а також пісню 12-ту, які не мають для нас більшого інтересу. В 13-тій піснї Данте сходить до другого пояса 7-го круга, де не бачить нїяких людських постатий, тілько самі терни, а про те чує скрізь стогнанє та наріканє. За порадою Вірґілїя він зриває гилячку з одного терна.
