Простерши руку троха перед себе
Вломав гилячку я з терна одного,
Та терен крикнув: „Чом ти рвеш мене?“
Де відломав я гильку, потекла
Краплина крови чорної, і голос
Озвав ся знов: „По що ти рвеш мене?
„Чи й крихти милосердія не маєш?
Людьми були ми, а тепер тернами стали,
Не торгай нас, ми-ж не гадючі душі!“
Як на огнї сире полїно соки
З обох кінцїв пускає і бульками
Виходять краплї з нього і сичать,
Так з місця, де я відломав гилячку,
Йшла кров з словами враз, і гильку я
Пустив і став з переляку нїмий.
„Коли-б про се він міг був хоч подумать,
Ображена душе, — сказав мій провідник, —
Хоч знав про се з моєї вже поеми,
„То певно був би й не торкнув тебе рукою.
Та ся чудесна річ мене самого
Спонукала йому се предложити,
„Чого й сам жалую. Скажи-ж йому тепер,
Хто ти, щоб він в відплату твою славу
Звістив на світї, до якого верне“.
Промовив корч: „Які-ж солодкі ті слова!
Не промовчу нїчого, та нехай вам
Не прикрить ся, що дещо ширше скажу.
„Я той, що мав в руках оба ключі
До серця Фрідріха й крутив їх так легенько,
Що відмикав його і замикав до схочу.
„Кождїський я секрет виймав із нього
Й таке довірє мав в високій моїй власти,
Що сну й спокою я не тратив анї разу.
