Він згадав вчорашніх го́стей
І закляв проміж зубів.
«Ох, якби мені їх в руки!
Я би їм додав принуки,
Аж би їх мара взяла!
Бач, поганці! В злу годину
Загадали злу личину,
А вона якраз прийшла».
«Е, — сказав коваль, — Бассіме,
Що тобі біда відійме?
Ти собі воле́н козак!
Жінки, ні дітей не маєш,
Сам за себе тільки дбаєш, —
Чим тобі журиться так?
«Але в мене, брате, злидні!
Жінка, діти, а тут три дні
Свято — хоч свищи в хащі!»
Та Бассім його не слухав,
Мов сліпий довкола нюхав,
Все крізь зуби бурчачи́.
Майстра гнів узяв поганий:
«Ти, Бассіме, певно, п'яний.
Вже то бачу я давно:
Ти безбожно проживаєш,
Уночі жереш, гуляєш,
П'єш заказане вино.
«Видно, за твої провини
Нас усіх цієї днини
Тяжко так скарав Аллах.
Геть від мене! Забирайся
І ніколи не вертайся,
Щоб і дух твій тут не пах!»
Майстер ще сварив сердитий,
А Бассім, неначе змитий,
