Та так, може, за годину Дім весь димом закуривсь. Чародій із того диму Вилетів, летячи крикнув: „Я є Фрестон! Дон Кіхоту Пам'яточку я лишив!“ Так балакала сестрінка. Страшно лютився наш лицар, Закричав, ногою тупав, Кулаками вітер сік! „Фрестон! Підлий чародію! Знаю я тебе! Чекай лиш! Я тобі і тво́їм другам Ще доїду всім кінця!“ Знов ось у важкій задумі Лицар наш ходив по хаті, А ще більш лежав у ліжку, Бо боліли всі кістки.
Дві неділі так минуло. Дон Кіхот держався тихо, З панотцем часо́м балакав Та щодня в село ходив. Був в селі мужик порядний, Не багатий і не вбогий Та й і розумом не крепкий, Але чесний хлоп з кістьми́. Називався Санчо Панса. От його наш славний лицар
