Був удар, що у біскайця
Аж свічки в очах засяли,
Кров із уст, із ух, із носа
Бризнула, і він, мов сніп,
Впав на землю. Дон Кіхот
Гнеть зіскочив з Росінанта,
До очей йому наставив
Вістря свойого меча.
„Піддавайся! — крикнув грізно.
Піддавайсь, коли не хочеш,
Щоб я тут в оцій же хвилі
Голову тобі відсік!“
Та біскаєць був зомлілий,
Лежачи, ногами дригав
І харчав, і, певно, був би
Не добром скінчився бій,
Якби дами із коляси,
Бачучи, куди йде діло,
Не повисідали живо,
Щоб спасати конюха́.
Ось вони просити стали
Лицаря, аби дав спокій.
„Га, як так, — відмовив гордо
Дон Кіхот, — хай буде й так.
„Цьому лицарю готов я
Дарувать життя, лиш мушу
Ставити одну умову,
Від котрої не відступлю:
„Хай мені він прирече
Зараз їхать до Тобозо
