Гнеть пока́жу, чи я лицар!“
Так біскаєць говорив.
Не сказавши й слова більше,
Дон Кіхот свій спис відкинув,
Вийняв шаблю й на біскайця
Рушив, наче кіт на миш.
Та біскаєць тож не заяць.
Шаблю з піхви, а з коляси
Вхо́пив подушку візницьку
Шкіряну замість щита.
Ледве лицар наблизився,
Як не втне його біскаєць
У рам'я! Напевно, був би
Пересік його напів.
Але лицар захистився
Сво́їм щи́том. Не чекав
Наш біскаєць, що дальш буде,
Але ще раз рубонув.
В голову попала шабля,
Відкусила, мов собака,
Часть лицарського шолома,
Ще й півуха на закуску.
Гей, розлютився наш лицар!
Встав у стременах, обіруч
Вхо́пив меч і, наче громом,
Враз біскайця оглушив.
Зверха в тім'я меч талапнув,
Та хоч не розсік доразу
Голови задля подушки,
То проте такий міцний
