Поплелися далі шляхом,
Щоб біди собі шукать.
На полудне потомлѐні
В'їхали в лісок, пустили
Росінанта на полянку,
А самі лягли спочить.
Та лихе якесь хотіло,
Що на тій самій полянці
Спочивать лягли янгези,
Славні в краю конюхи.
Коні їх також там паслись.
Що̀ там з ними Росінанте
Мав за діло — Бог це знає,
Та дійшло до п'ястуків —
Чи то до копит. Ударив
Росінант одну коняку,
Так, що та перевернулась, —
Розізлились конюхи.
Збіглись та й давай палками
Молотити Росінанта,
Так що той, приголомшѐний,
Мов небіжчик, ниць упав.
Це побачив славний лицар,
Схо̀пився і виняв шаблю.
„Санчо, — крикнув, — цю зневагу
Мусимо на них помстить“.
„Що̀ там, пане, за зневага, —
Мовив Санчо, — ви дивіться:
Нас тут два, а їх зо двадцять,
Ми їм ради не дамо!“
