„Що нам суджено, то, певно,
Не мине нас царство-панство“.
Так балакав Санчо Панса,
Поки з горя не заснув.
Та не так то легко спати,
Як усі кістки й сустави
Пораховані ломаччям
Та пописані синцями.
Тож, як тільки засвітало,
Пробудився Дон Кіхот,
Пробудився й Санчо Панса,
Але жаден встать не міг.
Довго ще вони чекали,
Розмовляли і стогнали,
Поки не прийшов шинкар
Глянуть, чи вони живі ще.
„Гей, вельможний пане-графе! —
Мовив лицар. — Майте ласку
Дать нам трохи розмарину,
Соли, і вина, й оливи.
Добродушний був шинкар;
Бачить, що людина хора
І плете щось у гарячці —
Дав усе, чого просили.
Ледве-не-ледве зволікся
Дон Кіхот з твердого ліжка,
Замішав свій лік в горшку
І поклав його варити.