Зразу розв'язав попруги,
Під сідло підсунув дошку,
Спер її на штири тики
І осла з-під Санча вкрав.
Прокидаєсь Санчо зрана —
Боже милий! Він на дошці,
Дошка на чотирьох тиках,
А осла нема й сліду.
„Пане! Пане! — репетує. —
Подивіться, що за диво!
Чи це чари, чи направду
Хтось осла з-під мене вкрав?“
„Певно, чари, друже Пансо, —
Мовив лицар, — бо з-під пана
Щоб осла хто вкрав, про це я
В жадній книзі не читав“.
Цим не втішивсь Санчо Панса,
Він почав ридать, і плакать,
І на со̀бі рвать волосся,
Голосити за ослом.
„Осле, осле мій коханий,
Вірний друже! Обізвися!
Де ти є і що з тобою?
Серденько моє потіш!
„Ти був щирий і розумний,
Працьовитий і терпливий,
Наче рідная дитина,
Наче син ти був мені!
„Що ж робить мені без тебе?
Як мені домів вертати?
