Правда, тих слів Тонда не чув. І то було його щастя, бо й самого б його та промова схвилювала та збентежила. Тільки вітрець заніс до нього кілька згуків співу. Тонда витер рукавом вохкі очі і промовив:
— Тепер почнуть вертатися. Вже мене поховали!…
Боячись, щоб хтось не вглядів його голови на повороті з цвинтаря, він почав злазити на горище. Був певен, що коли б хто угледів його розчухану голову, зизуваті очі та низьке чоло, то сталося б щось страшне. Що саме, — про те він раніш не міркував, але ж нутрішній голос попереджав його, що може статися щось жахливе, щось таке, до чого за жадну ціну не повинно дійти.
— Ніхто, ніхто вже мене ніколи більше не побачить… Тільки одна матінка… — зітхнув Тонда й голосно заплакав у своїй схованці, за дранинами: — помер я, згорів я, поховали мене!…
Над могилкою все ще стояла навколюшках стара Прошка. Не плакала, одначе не могла й підвести голову, не мала сили глянути людям у вічі. Дивилася додолу й по дорозі до цвинтаря, таксамо і тепер утопила очі в землю. Бачила, як парубки роз'язують свої білі щарпи, як „дружки“ відчіпляють міртові віночки й як кидають свої квітки на могилку… Бачила, як руки хапають пу́чками ще вохку після дощу землю й кидають її на труну… Стояла навколюшках і боялася поворухнутись, аж поки всі розійдуться.
Одначе люде помітили її, й більш доброзичливі подавали їй милостиню. Хтось у кутку цвинтаря впорядив для неї збір грошей, наставивши бриля та примовляючи:
— Офіруйте бідній матері нещасного небіжчика!
Нарешті до неї підступив пан староста, взяв її за плече й ласкаво промовив:
— Годі, не плачте вже, Прошко. Нічого те не поможе. Вставайте та ходім додому.
Так після похорону стара жебрачка стала осередком загальної уваги. Хто тільки міг, намагався виявити їй своє співчуття, вчинити якесь
