добре діло, потішити її, розважити її тугу та смуток. Додому вона вертала, йдучи посеред старости й пан-отця. Вони ввесь час ласкаво говорили з нею. А вона думала:
„Боже, Боже! Чим же все те скінчиться? — і тремтіла всім тілом. Не обізвалася й одним словом, тільки тяжко зітхала, часом на мить підводила до неба очі і враз спускала їх знову на землю. Всі розуміли її незвичайну поведінку: то ж була туга по загинулій дитині, то був біль серця нещасливої матері. І всі один поперед одного бажали їй чимось прислужитись.
— Так ото ж, як я вже вам говорив, будете мати кожного місяця на злотого більшу підпомогу від громади, — знову пообіцяв староста. Пан-отець і собі міркував, як би влити бальзаму до того скривдженого Прощиного серця.
— А чи не можна було б нині, коли вона лишилася самітня, перевести її кудись до иншого помешкання? — запитав він старосту.
— Ну, звичайно. Вона може перенестись до громадського шпиталю з тієї сушні, — погодився враз староста й одночасно з попом подивився на старчиху.
Та скам'яніла, спинилася і, тремтячи, запитала:
— Як? Мене — з сушні? Щоб я пішла з сушні?… Ради Господа милосерного, уклінно вас прошу! — підвела вона руки й раніш, ніж хто про те міг помислити, впала навколюшки. — Не виганяйте мене з сушні, лишіть мене там саму, не хочу я до шпиталю!…
— Та Бог з тобою! — здивовано промовив пан-отець, силкуючися заспокоїти стару, що стояла в болоті посеред шляху навколюшках. Нічого тобі не станеться! — говорив він, підводячи старчиху, щоб часом люде не помітили та не помислили, що він сказав їй щось лихе. — Вставай бо вже! Коли не хочеш, то й не підеш. Ну ходім, ходім далі…
