— То, принаймні, я пошлю туди до сушні муляра та тесляра, нехай вони позалатують та позамазують дірки. Там же вам на голову тече з дірявої стріхи! — казав тим часом староста.
Але ж баба вже знову лежала в багні й підводила до неба руки:
— Ні, ні!… На Бога!…… Прошу вас, благаю! Не треба нічого, мені там і так дуже добре!… За все сто тисяч разів дякую, хай вам Бог заплатить… Я зі всього задоволена, нічого не потребую, жадного ремонту… Я сама все зроблю, тільки лишіть мене саму…
— Ну, та вставай же, бабо! — спалахнув староста. — Ще люде будуть гадати, що ми Бог зна-що тобі говоримо, що ти лежиш тут перед нами навколюшках… Я ж тільки хотів, як краще… Щоб, значить, поміч…
А люде й, справді, вже побачили.
— Диви, диви! Навколюшках перед ними стоїть! Проситься, бідна, щоб перевели її кудись із тієї сушні… Неначе перед Богом, так перед ними вклоняється! Ну, вже й люде!… Пани!… Те їм довподоби, щоб бідний чоловік оттак перед ними поневірявся…
— То нічого не потребуєте, бабо?
— Ні, ні! Лишіть мене саму! — ще раз промовила Прошка, і з вузликом мідяних монеток, що їх зібрано на цвинтарі, поспішала до свого житла…
По всьому селу пролетіла страховинна новина: Тонда страхає!…
При тих чутках люде полотніли і з витріщеними очима слухали та оповідали.
— Але ж то неможлива річ! Усякі привиди та страховища існують тільки для дурнів та малих дітей! — сміявся управитель маєтку, про якого вже давно було відомо, що він не вірить у ніщо й ні за що. Такі дурниці! — бурмотів пан-отець, коли дячок схвильованим голосом розповідав йому про те.
