— Добре, друже! — відповів лікар. — Ну, пані Сібо, пильнуйте, щоб не перечити хворому; припасайте терплячости, бо його все дратуватиме, стомлюватиме, навіть ваш догляд; знайте наперед, що йому ніщо не подобатиметься…
— Так із ним важко буде, — сказала дверниця.
— Слухайте мене гаразд, — авторитетно вів лікар.
— Життя пана Понса в руках тих, хто його доглядатиме; тому я навідуватимусь до нього може й двічі на день. Починатиму з нього свій обхід…
— Він буде доглянутий, як король, — відповіла пані Сібо з удаваним запалом.
Дверниця почекала, поки лікар звернув на вулицю Шарльо, і аж тоді почала знову розмову з Ремонанком. Залізняк докурював люльку, прихилившись до одвірку в крамниці. Став він так не без наміру, бо хотів, щоб дверниця перша до нього підійшла.
Ця крамниця, де раніш було кафе, аж ніяк не змінилась, відколи овернець найняв її. На довгій вивісці, що красується над вітринами геть усіх модерних крамниць, ще можна було прочитати: „Нормандське Кафе“. Якийсь малярчук написав для Ремонанка — задурно, певна річ — чорною фарбою на вільній місцині під „Нормандським Кафе“: „Залізняк Ремонанк, купує випадкові речі“. Видима річ, дзеркала, столи, стільці, етажерки й усякі інші меблі „Нормандського Кафе“ були спродані. Ремонанк за шістсот франків найняв порожнісіньку крамницю, кімнатку позад неї, кухню та одну кімнату на антресолях, де спав колись перший лакей, бо решта кімнат, що належала до „Нормандського Кафе“, прилучено до іншого помешкання. З колишніх розкошів лишились тільки ясно-зелені шпалери в крамниці та залізні ґрати на вікна з прогоничами.
Оселившись тут 1831 року після липневої революції, Ремонанк почав торгувати битими дзвінками та посудом, залізом-ломом, старими теразами, старими тягарками, що скасовані були законами про нові міри, яких тільки держава не виконує, бо й досі лишає в ужитку монети на один та два су, биті ще за Люї XVI. Потім цей овернець, дужий за пятьох овернців, накупив кухенного
