Елі Маґус жив на Шосе Мінім, маленькій і широкій вулиці, що веде до Королівської площі — там він мав старий осібник, куплений 1831 року „за шмат хліба“, як говориться. У цій чудовій будові були пишні помешкання, впоряджені за Люї XVI, бо це був колишній осібник Моленкура. Цей славетний президент Податкової Палати й збудував його, а завдяки розташуванню своєму будинок не був зруйнований за революції. Якщо старий єврей, противно ізраїльським законам, вирішив бути власником, то, певно, мав на це підстави. Старий кінчив, як і всі ми кінчаємо, манією, що доходила до божевілля. Хоч і був він скупий, як його покійний приятель Ґобсек, але захопився шедеврами, якими торгував; і смак його, дедалі витончуючись та гострішаючи, обернувся в ту пристрасть, що дозволена тільки королям, коли вони багаті й люблять мистецтво. Як той другий пруський король, що захоплювався тільки тим ґренадьєром, який сягав шести футів заввишки, і витрачав божевільні гроші, щоб прилучити його до свого живого музея ґренадьєрів, так і колишнього перекупника поривали тільки бездоганні полотна першорядних майстрів, та й то коли вони лишились такі, як художник їх намалював. Тож Елі Маґус не минав жодного великого розпродажу, ходив по всіх базарах, їздив по всій Европі. Ця жадібна на прибутки, холодна як крига, душа запалювалась, побачивши шедевр, достемнісінько як розпутник, від жінок стомлений, зворушується вродливою дівчиною й пускається шукати бездоганної краси. Цей Дон-Жуан полотен, цей обожувач ідеалу здобував у своєму захопленні вищу насолоду, ніж скупець у спогляданні золота. Він жив у сералі чудових картин!
Ці шедеври, як ті князенки розміщені, займали весь другий поверх будинку, що його Елі Маґус реставрував і як пишно! На вікнах замість завісок висів найкращий венеційський грезет. Долі лежали найрозкішніші савонрійські килими. Картини, числом коло ста, були вставлені в найпишніші рямці, що їх із смаком позолотив єдиний у Парижі позолотник, якого Елі визнав за сумлінного — Серве, якого старий єврей навчив золотити
