Понс марно силкувався щось відповісти, Сібо сипала словами, як горохом. Як спиняти парову машину — це знайдено, а от як підкрутити язика дверницям — на це не стане винахідницького хисту.
— Знаю, що ви скажете! — казала вона. — Але, добродію, від того, що духівницю в хворобі скласти, люди не мруть, і я, на вашому ж місці, про всяк випадок, не занапастила б те бідне ягня, бо він же в господа бога добре звірятко; він нічогісінько не тямить, і я б не дала його на поталу отим жаднющим дільцям та родичам, бо всі вони наволоч! А що ж, хіба за три тижні хоч якась душа вас провідала?.. А ви їм своє добро віддасте! Знаєте, люди кажуть, що про ваше добро варто й поклопотались?
— Атож, — мовив Понс.
— Ремонанк, який знає вас за аматора, тай сам торгує, так він каже, що дав би вам цілих тридцять тисяч франків дожиттьової ренти, щоб забрати після вас картини… От так справа! На вашому місці я б погодилась! Тільки я подумала, що він глузує з мене, оте казавши… Ви повинні попередити пана Шмуке, що оті речі коштують, бо його ж усяк, як дитину, обдурить, він і думки не має, скільки оте добро коштує! Він про це й не здогадується, і за шмат хліба їх віддасть, якщо з любови до вас не хоронитиме їх у себе все життя, коли ще житиме після вас, бо ваша смерть і йому смертю буде! Але я ж тут, я обороню його від усіх… я та Сібо.
— Добродійко Сібо, — відповів Понс, розчулений від цієї жахливої балаканини, де чуття здавалось наївним, як у простолюдів, — що б зі мною сталося без вас та без Шмуке?
— Ах, ми у вас єдині друзі на землі! Це суща правда! Але ж два щирі серця варті за всяку родину… Не кажіть мені про родину! Казав один давній писач, що родина — це як язик, у ньому все найкраще й найгірше… А де ж ваші родичі? Чи є вони у вас? Ніколи я їх не бачила…
— Саме вони й поклали мене в ліжко! — скрикнув Понс із глибокою гіркотою.
