— Ах, так родичі у вас є!.. — сказала Сібо й випросталась, так ніби в її кріслі залізо від огню раптом розпеклося. — Та й гарні ж у вас родичі! Як! Ось три тижні — атож, сьогодні вранці три тижні, як ви при смерті, а вони й не навідались до вас! Оце так диво!.. Та, на вашому місці, я б краще все своє добро на підкидьків відписала, аніж їм лишила хоч один лір!
— Так от, добродійко Сібо, я хотів відписати все своє майно своїй кузині вдругих, дочці мого кузена вперших, президента Камюзо — ви його знаєте, отой суддя, що приходив якось уранці тому два місяці.
— А, отой опецьок, що присилав до вас слуг перепрошувати… за дурощі своєї жінки… а покоївка мене за вас розпитувала, ота стара маніжниця — так і хотілося почистити мітлищем їй оксамитову накидку! Чи видано ж, щоб покоївка оксамитову накидку носила! Ні, слово чести, на світі все шкереберть пішло! Навіщо ж революції роблять? Обідайте двічі на день, коли гроші маєте, ненажери-багатії! Але я кажу, що закони будуть ні до чого й святого на землі нічого не буде, якщо Люї Філіп не зміцнить станів; бо, зрештою, коли всі ми рівні, правда ж, пане, то покоївка не повинна ж мати оксамитову накидку, коли в мене, панії Сібо, після тридцятьох років чесного життя її немає… От так штука, скажу я вам! Треба, щоб усі бачили, хто ти такий. Покоївка — це покоївка, та як я — дверниця ж! На що ж тоді військові носять еполети з китицями? Кожному своя шана. Ось слухайте, хочете, я скажу вам, до чого воно йдеться? Так от, Франція пропала!.. А за імператора, правда ж, пане, інакше все було? Тож я й сказала Сібо: „Чи бачиш, чоловіче, коли в хазяїв покоївка в оксамитовій накидці ходить, то це люди безсердечні“…
— Безсердечні! Так воно й є, — відповів Понс.
І Понс розповів панії Сібо свої прикрості та болі, і та щедро лаяла родичів та виявляла як найбільшу чулість до кожного речення цього сумного оповідання. А наприкінці й заплакала!
Щоб зрозуміти раптову приязнь, що виникла між старим музикантом та панією Сібо, досить уявити
