не змігши доступитись до Понсового музея — єдиного, що можна було б порівняти з славетною колекцією Соважо. Між Понсом та паном Соважо була певна подібність. Пан Соважо, музикант, як і Понс, і також без великих достатків, так само вів справу, тими самими способами, з тою самою любов'ю до мистецтва, з тою самою ненавистю до знаменитих багачів, які впоряджають собі кабінети, щоб краще конкурувати з купцями. Як і його супротивник, його змагальник, його суперник у всіх цих утворах людської руки, у цих дивах роботи, Понс почував у серці невситимі скупощі, любов коханця до прекрасної жінки, і авкціон у залях на вулиці Женер під стукіт молотка цінувальників, видавався йому злочином проти чести тандитництва. Він володів своїм музеєм, щоб повсякчас ним утішатись, бо душі, створені захоплюватись великими творами, мають високу прикмету справжніх коханців; що сьогодні, що вчора вони дізнають однакову насолоду, вони ніколи не холонуть, а шедеври, на щастя, лишаються вічно-молоді. Отже, річ, яку він тримав так побатьківськи, була, мабуть, тією знахідкою, що її несеш — як любовно! Ви це знаєте, аматори.
По перших контурах цього біографічного нарису всі, певно, крикнуть: „Та це, дарма, що бридкий, найщасливіша людина на землі“. Справді; жодна нудьга, жоден сплін не встоїть проти мокси, якою припікаєш душу, коли вдаєшся в якусь манію. Всі ті, хто не здатен вже пити з того, що в усі часи звалося келехом насолоди — спробуйте збирати аби-щось (і афіші збирали!), і ви знайдете в дрібняках зливок щастя. Манія — це насолода, що перейшла в стан ідеї! А втім, не заздріть старому Понсові, — це почуття, як і всі такі рухи душевні, ґрунтувалося б на помилці.
Ця чула людина, якої душа жила невтомним захопленням перед величчю людської праці, цієї чудової боротьби з роботою природи, була рабом того з сімох смертельних гріхів, що бог мусить карати найменше суворо — Понс був ґурман. Невеличкий статок та пристрасть до тандитництва підказували йому дієтичний режим, але він геть зовсім суперечив його тонкому
